Куди зникають “герої” мовних війн

Оригинал взят у stanislav_ab в Куди зникають “герої” мовних війн

Originally published at Живу в Глобальному Світі. You can comment here or there.

Мій товариш, літератор, ерудит, інтеліґент і колишній одесит Женя Лакінський, щойно перепостив в своєму журналі: “В Одесі «всьо нармальна»: б’ють за українську мову“. Заголовок мене трохи здивував, жаргон в заголовку не стиль Євгена, але я знаю чому він це перепостив – рішуче і без купюр. Як колишній киянин я розумію, бо хвилі російського націоналізму в жорстокій формі продавлювали і місто мого дитинства. Але для Києва, здається, ці епізоди ганьби вже позаду, мине це і в Одессі.

Одна з найвищих хвиль російського нацоналізму і українофобії (солодка парочка) в Києві припала десь на святкування його 1500-річча (1982 р). Я був в молодших класах школи, коли всі наши вчиталі і радянські медіа захлиналися від славиці “иатєрі ґородов русскіх”. Урбанізовані окраїни Києва відрефлексували цей тренд по-своєму: під керівництвом місцевого криміналітету в наколках пацанву з київських дворів сотнями водили битися з “когутами”. Водили зграями по сотні чоловік під саморобними прапорами (!) Летіли шибки в гуртожитках, горіли сараї в сусідньому радгоспі Києво-Святошинського району. Україномовних били просто на вулицях, по-радянські жорстоко, деревяними балками, нунчаками, ногами, ті хаотично збиралися в свої групи, відбивалися.

Я був маленьким пацаном спостерігачем, хоча здається і сам, захоплений войовничістю масового урбаністичного психозу, вишиковувався в шеренгу під засмальцьованим зеленуватим, розмальованим фломастерами прапором на Окружній дорозі. Дорога лише будувалася і там було багато каміння яке летіло в обидві сторони. Були полонені, були переговори про визволення… Все це тривало, здається, декілька літніх місяців, хоча мало культурні наслідки на роки. Розмовляти українською в нашому районі було фізично небезпечно аж до 1990-х.

Я добре запамятав декількох “героїв” тієї мовно-культурної війни, які водили за собою загони-зграї на ті бійки. Лише трохи мене старші, один з них зараз займає відповідальну посаду в культурній галузі держави Україна, друга (дівчина!) сьогодні відома в мистецько-модних колах Києва світська левиця про яку цікаво читати в глянцевих журналах. Обидва були легендарними ватажками українофобських зграй в 1982-му, а сьогодні чудово розмовляють українською мовою і є добропорядними киянами з гарною репутацією.

Тому я не назову їх імена. Але якщо доля мене з ними ще раз зведе я запитаю: “Тобі не соромно за те геройство з нашого дитинства? Мені соромно”.