alexbard: (Me in InfraRed)
Ось таке нарешті зібрав. Напередодні Великодня.
Це вхід до Голгофи й Храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Як він виглядає через тепловізор.
Цікаво, що ззовні сонце все нагріває, тому створюється теплова картинка. А всередину потрапляє лише розсіяне сонячне світло. Тому всередині все каміння має дуже однорідну температуру й тепловізором майже нічого не видно, окрім людей, що приходять до цього місця.

IR009771 - IR009832_12

Головне, що я виніс з відвідин цього місця, так це те, що Його там вже нема. А є лише те, що розбудували навколо. І є люди, що приїхали відвідати це місце. І церкви-церкви-церкви різних конфесій, що відігравали й відіграють роль музеїв. Але Його там вже давно нема. Бо Він воскрес!

Христос воскрес!
alexbard: (Me in InfraRed)
Я полегшав нарешті.
Аж на два автомобілі.
Хоча обидва й були вже зовсім не новенькі, але своє відпрацювали вправно. На одному свого часу доїхав аж до Берліну й Відня. На другому встиг лише Україною покататися, але теж у нових для себе місцях побував.
Коли минулого року перебрався до Москви, де надали службовий автомобіль, то постало питання продажу тих, що були в мене, бо переганяти їх до Москви й переєстровувати не мало аж ніякого сенсу, бо службовий класом вищий і новий. І оплачується компанією. А для моїх особистиї - з огляду на їх вік - перереєстрація від'їла б значний шмат їх вартості.
Тож стояли тут в Україні й чекали на своїх покупців.
Уже навіть якось не сильно сподівався на те, що швидко продадуться, то навіть на нинішні вихідні почав плани будувати, щоб якийсь із них використати для подорожі Україною. Бо на службовому додому наша митниця не пускає.
Бачте, громадянам України неможна тимчасово ввозити до України орендний автомобіль. А громадянам Росії можна. Тому цього разу моя службова машина залишилася в Білгороді, а до Харкова я вже далі діставався звичайним транспортом.
Проте, цей допис не про це.
Нарешті минулого тижня забрали один автомобіль. А вчора вже віддав другий. Тож тепер я дуже легкий. І як не дивно, з Україною стало менше зв'язків. Якщо раніше можна було б приїхати й поїхати мандрувати, то тепер вже буду мандрувати або Росією або Європою.
Цікаво, що фактично своїм законодавством Україна сама все більше витискує з себе тих, на кого є попит не лише в Україні. А всередині лишається те, що лишається. Хто ж буде економічне зростання й покращення забезпечувати?
І не про це теж допис.
Тепер просто навіть немає з чим до України їздити.
Ну й гаразд. В Росії мені теж ні за що чіплятися. Тож будемо шукати шляхів рухатися далі. Це цікаво. Подивимось, де коли буду. Може й назад заверне, але то вже як вийде.
alexbard: (Me in InfraRed)
На Святвечір нарешті вдалося виконати наступний етап мого особистого невеличкого тепловізійного проекту.
Є такий задум. Оскільки я зараз в Росії, часто подорожую по роботі, і часто маю при собі тепловізор, то і задля себе і задля рекламних цілей зробити серію тепловізійних знімків різних цікавих і визначних місць. Просто гарні картинки.
Вчора ввечері я відвіз подругу моєї дружини, що приїздила до нас погостити на Новий Рік, на вокзал, бо їй треба було вже повертатися додому.
Потім від Курського вокзалу поїхав з дружиною до центру, керуючись навігатором. Той завів мене аж майже на Червону площу, де я нахабно розвернувся на Площі Васильївський Узвіз перед самим Кремлем і Собором Василія Блаженного, виїхав на Великий Москворецький Міст і поїхав на острів. Машину я залишив на паркінгу біля Болотної площі. Дивно, незважаючи на доволі велику кількість машин цієї ночі, що було зрозуміло, бо народ подався до храмів Різдво зустрічати, але паркінг в самому центрі неподалік від Кремля був вільний. При цьому узбіччя вулиць переважно були зайняті. Воно з одного боку зрозуміло, бо за паркінг платити треба, а так можна й безкоштовно стати. Проте не хочу ризикувати, бо машина корпоративна, та й якщо за якісь порушення доведеться машину витягувати - на роботі не зрозуміють. Політика compliance американської транснаціональної корпорації: маєш бути святішим за Папу Римського :).
Тож вийшли ми Фалєєвським провулком до Софійської набережної й трохи прогулялися, періодично зупиняючись для того, щоб зробити деякі знімки. Знімки я робив фотоапаратом і тепловізором. Фотоапаратом робив трохи поспіхом, тому на жодну художність не претендую. Скоріше своєрідна хроніка. А тепловізійні знімки цікаві самі по собі. До того ж оскільки є обмеження пов’язане з розміром приймача випромінення (в наших тепловізорів поки що максимальний розмір 320х240), то робив багато знімків, щоб потім зібрати їх у єдині кадри.
Дивитися далі... )
alexbard: (Me in InfraRed)
Щось останнім часом багато чого є записати, але це стосується работи, фірми, де я працюю, конкретних колег, багатьох з яких я щиро поважаю й люблю, навіть не дивлячись на те, що іноді в думках трохи й глузую з того, як вони поводяться.
Я не люблю Москву. Не люблю "ехвективний масковській менеджмент", від якого так само як і я потерпають мої колеги. В принципі, нічого страшного, просто звичайна дурість і зарозумілість. І нерозуміння того, що ж є справжньою ефективністю. Але, "Show must go on", отже якось робимо свою справу, сподіваючись на те, що й це мине.
Проте, мине, нікуди не дінеться. І головна фірма - все ж таки закордонна контора, де є свої традиції й підходи. А вони врешті були напрацьовані саме в пошукає тієї самої ефективністю, якою так хизуються, але не можуть опанувати "ехвективні масковські менеджери", що зарозуміло кажуть про те, що "У нас в Расії всьо па-своєму, тут нужни асобиє падходи, і за бугром етава проста нє панімают".
Авжеж, не розуміють. Бо об'єктивні законі ніхто не відміняв. І я навпаки зараз в Москві бачу лиш одне, що працюють ті самі механізми. Вони тут просто спотворені через шалену совковість і країни й економіки загалом. Коли все це врешті завалиться - а це станеться неодмінно рано чи пізно. Он  у Лівії врешті сталося. В Сирії зараз відбувається. І в Ірані теж станеться.
Лише після цього можна буде почати будувати й економіку й змагатися за ефективність. А поки що - що ж... насправді робимо те саме, але більше з прицілом на власний заробок. Врешті - це наша робота :).
Щось я трохи відволікся.
Тож до цього все це?
А до того, що написати багато чого маю й хочу, але оскільки мене читають й дехто з моїх колег, котрих дещо з моїх дописів і думок може збентежити, заніяковіти, а можливо навіть образити, хоч я цього й не хочу, то й утримуюсь.
Хоча... буду писати. Коли зрозумію, як це зробити.

Жах!

Dec. 8th, 2012 07:22 pm
alexbard: (Me in InfraRed)
Сьогодні телефонував один старий знайомий з Харкова. Під час розмови зазначив, що в мене московський акцент з'явився.
Невже перетворююся? Жах!
Хоча, з іншого боку, в розмові намагаюся слідкувати за своєю мовою, щоб з точки зору російської мови теж правильною була.
Ото вже взнаки далося?
alexbard: (Default)
Оригинал взят у [livejournal.com profile] alexbard в Трохи про пам'ять

Ніколи не писав на цю тему.
Але варто коли-небудь підбити деякі підсумки. Як із спогадів моїх старших родичів, так і з власних спостережень.
Отже, щодо Голодомору.
Вперше про Голод я почав чути вже на прикінці 80-х. Хоча в принципі в сім'ї завжди був своєрідний культ хлібу. Більше від мами, бо батько спокійніше ставився. Лише пізніше я зрозумів, чому.
І бабуся по маминій лініії, й по батьківській лінії, обидві завжди вчили, що хліб - це святиня. Навіть не голова всьому, а саме святиня. Що хліб завжди треба доїдати, і навіть крихти викидати зі столу - то великий гріх. Краще вже зібрати й пташок ним нагодувати. Але ніколи до сміття. Навіть коли різали - то крихти на дошці збирали й доїдали. Все, що черствіло або не могли з'їсти - йшло на сухарі. Сухарі мені завжди подобалися.
На мої запитання, чому так - мені завжди відповідали, що в нас добре, бо є хліб на столі, але так було не завжди і були часи, коли сильно голодали. І мама теж казала, що я щасливий, бо не знаю голоду. Я питав, че це під час війни, бо дивувався, бо мама народилася за три роки по війні. Мама просто казала, що в них була сім'я велика (8 дітей), тому просто їжі завжди було обмаль. На цьому зазвичай розмови закінчувалися.
Ще я знав, що у мене мало бути не четверо бабусь і дідусів, а семеро, але про тих, кого не було, казали, що померли ще до війни. Казали, що похворіли, бо часи тяжкі були. І мама була старшою в сім'ї через те, що перша дитина моєї бабусі, мамин старший брат, котрого вона народила за рік після війни, помер у дуже ранньому віці, не доживши й до року.
Вже пізніше, десь на початку 90-х, коли стало більше інформації, й мої бабусі почали потихеньку розповідати, я почав більш детально розпитувати.
Тож дізнався наступне.
Мій прадід по материнській лінії, жив у селі Патлаївка біля Кротенок, поряд із Полтавою, в селі його називали "дід Заєць", бо Зайченки були, а мене завжди, коли приїздив до села, то коли йшов із мамою по вулиці, то старі люди зустрічали словами "О! Зайцівські йдуть". Прадід був звичайним селянином. Хазяйство було невелике: дерев'яна хата на дві кімнати, сім дітей, корова й кінь. 1932 року його розкулачили. Просто прийшли, забрали мовчки його, забрали корову, коня, забрали все зерно, що було. Прадіда відправили на Біломорканал.
Діти залишилися. До речі, чомусь ніхто нічого не розповідав про прабабку, треба буде розпитати.
Одна із бабусь розповідала, що урожай був малий, але дожили б до весни й було б що посадити, хоча й було б важко. До речі, про насіння казали, що його ніколи не пускали на їжу, навіть у роки, коли був поганий урожай, бо знали, що все одно треба чимось сіяти, бо інакше й потім не буде. Коли прийшли люди зі зброєю, то позабирали геть усе, навіть сіно для худоби, а потім повимітали все з хати, щоб жодної зернини не залишилося. Казали, що після цього більше ніколи так в хаті чисто не було.
Потім просто не було що їсти. Розповідали, що повиїдали траву, так що земля була голою, аж потріскалался, повиловили всіх голубів і горобців. А ще вночі ходили збирати колоски, незважаючи на те, що було дуже страшно й могли просто засудити до розстрілу (вже тоді діяв закон "про п'ять колосків"). Але все одно їжі не вистачало й всі були дуже слабкі.
Прадід повернувся з Біломорканалу просто дивом, бо через вісім місяців після того, як його відправили туди, в таборі, де він був, була ревізія й один із перевіряючих випадково запитав мого прадіда, за що він у таборі. Той просто відповів, що не знає, бо дійсно не знав. Це здивувало перевіряючого й той підняв справу. Виявилося, що в справі не було ані статті, ані вироку, просто "засуджений такий-то", а перевіряючий виявився просто чесною людиною, тож підняв питання про звільнення. Тож за 10 місяців після арешту прадід повернувся. Але вже троє з семи дітей померли. Не безпосередньо від голоду, а через звичайні застудні хвороби, які прийшли і яких просто не пережили через слабкість. Але слабі були саме через голод, тож це теж жертви голодомору.
Потім, після повернення батька до сім'ї, дорослі десь влаштувалися працювати і з харчами стало полегше. Потім була війна, було теж страшно, але якось легше.
Бабусю мою забрали до Німеччини на роботи. Інши залишилися в селі.
Бабуся одразу після повернення вийшла заміж, щоб ніхто не дізнався, що вона була в полоні.
Після війни був ще один голод, вже не такий страшний, але люди теж були слабкі, й саме 1947 року померла перша дитина в моєї бабусі.
Незважаючи на те, що ніколи мої родичі з під Полтави не цікавилися особливо політикою й доволі спокійно ставилися до СРСР в цілому (принаймні на побутовому рівні особливо намагалися не звертати уваги), але коли вже почала заходити мова про Голод, то завжди казали, що це було знищення саме українців. Але я ще тоді якось не питав, чому саме так, а зараз уже просто не лишилося, кому розповідати, бо бабуся, яка могла це більш детально розповісти, померла ще 1996 року, а я ще просто тоді далеко не про все здогадувався розпитувати.
По батьківській лінії все було легше, бо прадід був якимось дрібним охоронцем в НКВС, тому принаймні отримував пайок на сім'ю, частину якого ще й в село родичам відправляв. Дід мій (батьків батько) був не рідним сином, його усиновили, тому теж він легше пережив ті часи. Але цього діда я вже не знав, бо він помер до мого народження від раку. Бабуся по батьківській лінії була звичайна швачка на Тіняковці (швацька фабрика ім. Тінякова в Харкові), і для неї Сталін був вождем не зважаючи навіть на те, що її батько (мій прадід) загинув саме під час форсування Дніпра коли звільняли Київ. Але й ця бабуся померла доволі рано, 1987 року, тоді мені було ще 9 років, то я ще просто не переймався такими питаннями.
Лише років 10 тому в мене почала складатися остаточна картинка з того, які звичаї були в сім'ї й чому.
Це й відношення до хлібу, як до святині. А ще я вже коли став дорослим, звернув увагу на таку річ, що у всіх родичів завжди на свята намагалися, щоб на столі було багато їжі. Причому були родичі, що любили й випити, й горілки теж було багато, але чомусь свято завжди було пов'язано в першу чергу із тим, що треба наїстися, і навіть не просто наїстися, а нажертися до несхочу. Складається таке враження, що той голод пустив якісь глибокі коріння в мізках принаймні ще двох поколінь тих, хто безпосередньо його й не переживав.
З огляду на те, що мені розповідали, й що потім читав, мені болить, коли хтось починає розповідати, що голод був всюди, що був поганий врожай, що від голоду мерли всюди, а особливо, що геноциду не було...
Так, мерли. Але й під час Громадянської війни мерли від голоду. Але чомусь пам'ятають саме 1932-33 роки й 1947 рік. І виділяють саме їх.
Більше того, врожай був і його б вистачило, вистачило б навіть "продналог" віддати, бо прийшли вже після збирання "продналогу". Тож голод був штучний і цілеспрямований...
А тому - треба пам'ятати. А хто не знає - треба розповідати, щоб не було більше такого.


alexbard: (Default)
От цікаво, чому це в інтернеті такий культ понеділка й культ п'ятниці? Тобто, якщо понеділок - то обов'язково "Ой, знов цей понеділок", або "Ой, знов на роботу". А якщо п'ятниця - то "П'ятниця-розбратниця", купа пива тощо?
Останнім часом іноді починає дратувати.
Не можу сказати, щоб я був такий уже щасливий, що в понеділок на роботу, але й трагедії в цьому не вбачаю. Бо в понеділок можна почати щось нове. До п'ятниці над цим працювати. І в п'ятницю завершити робочий цикл, щоб в суботу просто спочивати. А наступного понеділка можна вже подивитися, що ж вийшло з того, що робив минулого тижня. І це цікаво. Хоча й не легко.
Тож і за понеділок, і за п'ятницю. А головне - за суботу й неділю, коли можна відволіктися від метушні й просто поміркувати.
alexbard: (Default)
Щось якийсь мор пішов.
Надто багато одногупників і однокласників вмирають зараз. Протягом останніх двох років десь 4-5 людей так померло.
Не завжди одного року зі мною, але мого покоління, тобто люди, яких дуже добре знаю.
Всі 100% за моєю особистою статистикою - в Україні або в Росії. Серед тих, хто виїхав - поки що начебто все добре.
alexbard: (Default)
Помітив одну цікаву річ. Чи то може тому, що коло моїх більш-менш близьких знайомих в Росії обмежується простими людьми, чи то через те, що в Україні в нас клімат трохи інший.
Але.
Вже принаймні двічі, коли був у гостях, чув скарги на "етіх проклятих спєкулянтов".
Вперше - коли був у свого шкільного френда, від його дружини - працівниці Білгородської філармонії. Я спитав, а чому не назвати це нормальним бізнесом? Наприклад, ти знаєш, де роблять гарні пиріжки, і знаєш, де вони потрібні. Пішов, купив пиріжки там, де їх роблять, привіз і продав там, де вони потрібні. У відповідь почув, що нормальний бізнес це був би, коли б ти сам ті пиріжки випік і продавав те, що сам виробив. На що я відповів, що якщо я гарно вмію пекти пиріжки, то зазвичай або немає часу, або не вмію добре продавати.
Вдруге - минулої суботи, коли відвідував свого дядька, колишнього військового, коли він згадував про те, що колись були в Москві дешеві ринки, доки їх не "прикрили", звідки "спекулянти" возили все до Краснознам'янська в Підмосков'я й продавали втричі дорожче. А тепер ті оптові ринки закрили, з'явилися оптові торгівельні центри, які вроздріб не торгують, але ті ж самі "спекулянти" все також возять й продають "втричі дорожче".
Може це мені так втрапило, але чомусь склалося враження, що дрібний бізнес в Росії не дуже люблять. Це - саме ті "кляті спекулянти". А от коли працюєш в якійсь великій конторі - то це нормальна робота.
Цікаво, що б хтось сказав, якби я розповів, скільки реально коштують комплектуючі тих приладів, які виробляє фірма, де я зараз працюю. От кого б вони точно назвали спекулянтами, бо якщо подивитися на структуру продажу - в окремих випадках до 45-50 відсотків роздрібної вартості - то заробок дистриб'юторів.
Причина - на мій погляд саме в тому, що тут саме та омріяна багатьма галасувальниками за ПР "стабільність". І відносно великі контори. А ще доволі значна частка державного сектору. Під державним сектором можна мати на увазі навіть хоч і приватизовані, але природні монополії. Вони начебто в приватній власності, але якось настільки з російською державою зрослися, що іноді важко виділити, де що є.
В Україні чомусь здається, що хоча й кажуть багато хто про своїх базарних родичів, що "та шо то за работа", але ставляться з більшою повагою, бо "прєдпріятіє развалілось, і прішлось ідті на базар зарабативать".
Тож шануймо наших українських чесних спекулянтів! :)
alexbard: (Default)
Початок ось тут: Американська амбасада.

Візу я врешті отримав. Але на тренінг вже не встиг. Цікаво, що колежанці моїй дали візу вчасно.
Важко сказати, чому. Може дзвінок сенатора "з того боку" допоміг, а може само собою.
Може обрали "Соломонове рішення": дівчині дати візу швидко, щоб хоч хтось втрапив до тренінгу, а мене, оскільки в мене за резюме доволі суттєвий досвід в термографії, вирішили щільно перевірити.
Спочатку, звісно, сильно засмутився. Відверто розстроївся. Але потім вгамувався. Ще встигну. Візу на рік відкрито.
Та й дівчина щойно повернулася цього тижня, то сказала, що мені там відверто нічого було робити, бо там все було для тих, хто зовсім нічого не знає. Та й втрапити на цей тренінг можна й через кілька років, якщо треба.
А от що було дійсно шкода - так це те, що не зміг поки що зустрітися з людьми з тепловізійного підрозділу. Але вони там теж забігані, тому з'явився один буквально на півдня й далі побіг. Тож думаю зустрінуся ще. Врешті електронною поштою нормально спілкуватися виходить. Та й досвід такого віртуального спілкування й навіть успішного ведення бізнесу є. Хоча особиста зустріч дуже багато важить.
Тож можна вважати, що Госдеп США визнав мене достатньо благонадійним :).
alexbard: (Default)

Москва, як і вся Росія, це місто з сильними контрастами. Поряд можна зустріти як вилизані вулички, з майже крашеною травою (її звісно ж не красять, а просто культурну газонну травичку висаджують), так і повністю розбиті нетрі.
В ззовні розбитих вагонах електрички всередині може бути доволі пристойно. А нові потяги мають дизайн середини п'ятдесятих.
І в тих самих вагонах, навіть коли стоять дощаті сидіння без м'якої обивки, можна зустріти електронне табло. А можна й не зустріти.
На вулицях поряд як наддорогі машини, так і вбиті наглухо "жигулі".
Та й взагалі зустрічаються поряд такі речі, які не зовсім одне з одним поєднуються.
Як от наприклад:

2012-08-11-035

Поряд з написом "Воєнторг" - вітрина з жіночою білизною. Еротичною.
Я взагалі сподіваюся, що в тому невеличкому закапелочку, що залишився Воєнторгу, таки справді він, а магазин жіночої еротичної білизни просто поряд. Хоча хто зна. Якщо вже в головному храмі країни звичайний бізнес із торгівлі перетворюється на "обмін товару на гроші", то Воєнторг просто святий.

А ось іще знімок.


Дивитися ще... )


alexbard: (Default)
Вчора бухгалтерія видала мені російське пенсіонне посвідчення. Так що зможу тепер вимагати пенсію від двох держав :).
Хоча як на мене, то краще, якби була можливість врешті створити свій власний пенсійний фонд, не пов'язаний з державою.
Я зараз дивлюся на це, що поточна пенсійна система майже в усьому світі себе вичерпала, тож має з'явитися щось інше.
alexbard: (Default)

Хоча я доволі довго й позиціонував себе як російськомовного українця, але події, що зараз відбуваються в Україні з прийняттям мовних законів і мене змушують визначитися із своєю позицією.
Тож вирішив і я свій блог надалі вести українською.

Так, у побуті я розмовляю російською, бо батьки розмовляли російською. Хоча дідусі й бабусі - українською. Тому добре володію обома мовами. Й відверто радий, що донедавна були умови для формування людей-білінгвів. До речі, це гарна перевага у сучасному світі.
Мама перейшла на російську, коли вступила до Харківського державного університету. Бо університет тоді був російськомовний. Як вона розповідала - для неї, дівчинки з Полтави, було доволі важко пристосуватися до нового середовища, було важко вчитися, бо фактично доводилося ще й на російську переходити...

Таки травма у неї від того переходу залишилася на все життя.

Російську в Україні нема чого захищати. Вона й так непогано себе почуває. І не треба слухати Азарових і Табачників, що твердять, що начебто комусь в Україні забороняють розмовляти російською. Брехня. Це я як російськомовний українець можу відверто сказати.

А от українська, як би це дивно не було, потребує особливого захисту. Так, саме в Україні. Бо де ж іще можна створити нормальні умови для існування цієї мови?

Зараз я опинився в Москві. До речі, не в останню чергу саме через ту політику, що провадять Азарови й решта, але не тільки щодо мов, а й до власних громадян, які хочуть бути незалежними й власними силами вибудовувати свій добробут.
Сподіваюся, лише на обмежений термін.

Тому очікуйте далі. Нотатки зі столиці Золотої Орди :). Теж не ображайтеся, для кого Москва - "мать городов русскіх", бо вона мені справді дуже Золоту Орду нагадує. І зовні і багатьма порядками, багато з яких нажаль наші теперішні керманичі хочуть і в Україні завести. Нажаль, не без успіху.

До моїх російськомовних френдів прохання не ображатися й не сприймати цей реверанс як камень у свій бік. Тут у нас в Україні зараз свої розбори. Тому кому цікаво - ласкаво прошу. Коментувати можете будь-якою мовою. Відповідати я буду в своєму ЖЖ українською. У ваших ЖЖ - намагатимуся вашою мовою, з огляду на те, які мови сам знаю. Можу російською (росіянам), можу англійською (якщо хтось хоче). Можу спробувати французькою й німецькою, але то буде вже трохи виверт і навряд чи вам сподобається.

November 2015

S M T W T F S
123456 7
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 09:47 pm
Powered by Dreamwidth Studios