alexbard: (Me in InfraRed)
Після поїздки додому, оскільки їхав автомобілем до Білгорода, було цікаво подивитися коротко на історію тих міст, через які проїжджав. А це, після Білгороду - Курськ, Орел, Тула, маленькі містечка Фатєж, Кроми, Мценськ, ще купа маленьких сел і селищ з дуже цікавими назвами. Така собі "російська глибинка".
Так от. Що не відкрию - майже всі ці землі до кінця 15 ст. входили до Великого Князівства Литовського і лише з часом були тим чи іншим чином приєднані Московським Князівством. Здебільшого завойовані й відбиті в Литви.
От вам і "ісконно русскіє зємлі".
alexbard: (Me in InfraRed)
Я полегшав нарешті.
Аж на два автомобілі.
Хоча обидва й були вже зовсім не новенькі, але своє відпрацювали вправно. На одному свого часу доїхав аж до Берліну й Відня. На другому встиг лише Україною покататися, але теж у нових для себе місцях побував.
Коли минулого року перебрався до Москви, де надали службовий автомобіль, то постало питання продажу тих, що були в мене, бо переганяти їх до Москви й переєстровувати не мало аж ніякого сенсу, бо службовий класом вищий і новий. І оплачується компанією. А для моїх особистиї - з огляду на їх вік - перереєстрація від'їла б значний шмат їх вартості.
Тож стояли тут в Україні й чекали на своїх покупців.
Уже навіть якось не сильно сподівався на те, що швидко продадуться, то навіть на нинішні вихідні почав плани будувати, щоб якийсь із них використати для подорожі Україною. Бо на службовому додому наша митниця не пускає.
Бачте, громадянам України неможна тимчасово ввозити до України орендний автомобіль. А громадянам Росії можна. Тому цього разу моя службова машина залишилася в Білгороді, а до Харкова я вже далі діставався звичайним транспортом.
Проте, цей допис не про це.
Нарешті минулого тижня забрали один автомобіль. А вчора вже віддав другий. Тож тепер я дуже легкий. І як не дивно, з Україною стало менше зв'язків. Якщо раніше можна було б приїхати й поїхати мандрувати, то тепер вже буду мандрувати або Росією або Європою.
Цікаво, що фактично своїм законодавством Україна сама все більше витискує з себе тих, на кого є попит не лише в Україні. А всередині лишається те, що лишається. Хто ж буде економічне зростання й покращення забезпечувати?
І не про це теж допис.
Тепер просто навіть немає з чим до України їздити.
Ну й гаразд. В Росії мені теж ні за що чіплятися. Тож будемо шукати шляхів рухатися далі. Це цікаво. Подивимось, де коли буду. Може й назад заверне, але то вже як вийде.
alexbard: (Me in InfraRed)
Сьогодні був з дітьми в Московському зоопарку.
Чесно кажучи, не вражений зовсім.
У моєму власному рейтингу є деякі знакові речі для зоопарків. Так, наприклад, я дуже поважаю зоопарки, які мають пінгвінів. Але тут навіть це не врятувало :).
Можлиов, просто зима й більшість вольєрів зачинено, а звірі в закритих павільйонах.
Але після цих відвідин зрозумів, що Харківський зоопарк - насправді дуже непоганий. В ньому затишно навіть взимку. Хоча він і менший за розміром. Але якийсь трохи цілісніший.
Ну і звісно ж, у порівнянні з Празьким зоопарком, Берлінським зоопарком, Віденським зоопарком (тим, що в Шонбруні) - Московський якось кволо виглядає.
Тобто я очікував набагато більше, навіть зважаючи на те, що це проапгрейжений радянський зоопарк.
alexbard: (Me in InfraRed)
Щось останнім часом багато чого є записати, але це стосується работи, фірми, де я працюю, конкретних колег, багатьох з яких я щиро поважаю й люблю, навіть не дивлячись на те, що іноді в думках трохи й глузую з того, як вони поводяться.
Я не люблю Москву. Не люблю "ехвективний масковській менеджмент", від якого так само як і я потерпають мої колеги. В принципі, нічого страшного, просто звичайна дурість і зарозумілість. І нерозуміння того, що ж є справжньою ефективністю. Але, "Show must go on", отже якось робимо свою справу, сподіваючись на те, що й це мине.
Проте, мине, нікуди не дінеться. І головна фірма - все ж таки закордонна контора, де є свої традиції й підходи. А вони врешті були напрацьовані саме в пошукає тієї самої ефективністю, якою так хизуються, але не можуть опанувати "ехвективні масковські менеджери", що зарозуміло кажуть про те, що "У нас в Расії всьо па-своєму, тут нужни асобиє падходи, і за бугром етава проста нє панімают".
Авжеж, не розуміють. Бо об'єктивні законі ніхто не відміняв. І я навпаки зараз в Москві бачу лиш одне, що працюють ті самі механізми. Вони тут просто спотворені через шалену совковість і країни й економіки загалом. Коли все це врешті завалиться - а це станеться неодмінно рано чи пізно. Он  у Лівії врешті сталося. В Сирії зараз відбувається. І в Ірані теж станеться.
Лише після цього можна буде почати будувати й економіку й змагатися за ефективність. А поки що - що ж... насправді робимо те саме, але більше з прицілом на власний заробок. Врешті - це наша робота :).
Щось я трохи відволікся.
Тож до цього все це?
А до того, що написати багато чого маю й хочу, але оскільки мене читають й дехто з моїх колег, котрих дещо з моїх дописів і думок може збентежити, заніяковіти, а можливо навіть образити, хоч я цього й не хочу, то й утримуюсь.
Хоча... буду писати. Коли зрозумію, як це зробити.
alexbard: (Default)
Оригинал взят у [livejournal.com profile] alexbard в Трохи про пам'ять

Ніколи не писав на цю тему.
Але варто коли-небудь підбити деякі підсумки. Як із спогадів моїх старших родичів, так і з власних спостережень.
Отже, щодо Голодомору.
Вперше про Голод я почав чути вже на прикінці 80-х. Хоча в принципі в сім'ї завжди був своєрідний культ хлібу. Більше від мами, бо батько спокійніше ставився. Лише пізніше я зрозумів, чому.
І бабуся по маминій лініії, й по батьківській лінії, обидві завжди вчили, що хліб - це святиня. Навіть не голова всьому, а саме святиня. Що хліб завжди треба доїдати, і навіть крихти викидати зі столу - то великий гріх. Краще вже зібрати й пташок ним нагодувати. Але ніколи до сміття. Навіть коли різали - то крихти на дошці збирали й доїдали. Все, що черствіло або не могли з'їсти - йшло на сухарі. Сухарі мені завжди подобалися.
На мої запитання, чому так - мені завжди відповідали, що в нас добре, бо є хліб на столі, але так було не завжди і були часи, коли сильно голодали. І мама теж казала, що я щасливий, бо не знаю голоду. Я питав, че це під час війни, бо дивувався, бо мама народилася за три роки по війні. Мама просто казала, що в них була сім'я велика (8 дітей), тому просто їжі завжди було обмаль. На цьому зазвичай розмови закінчувалися.
Ще я знав, що у мене мало бути не четверо бабусь і дідусів, а семеро, але про тих, кого не було, казали, що померли ще до війни. Казали, що похворіли, бо часи тяжкі були. І мама була старшою в сім'ї через те, що перша дитина моєї бабусі, мамин старший брат, котрого вона народила за рік після війни, помер у дуже ранньому віці, не доживши й до року.
Вже пізніше, десь на початку 90-х, коли стало більше інформації, й мої бабусі почали потихеньку розповідати, я почав більш детально розпитувати.
Тож дізнався наступне.
Мій прадід по материнській лінії, жив у селі Патлаївка біля Кротенок, поряд із Полтавою, в селі його називали "дід Заєць", бо Зайченки були, а мене завжди, коли приїздив до села, то коли йшов із мамою по вулиці, то старі люди зустрічали словами "О! Зайцівські йдуть". Прадід був звичайним селянином. Хазяйство було невелике: дерев'яна хата на дві кімнати, сім дітей, корова й кінь. 1932 року його розкулачили. Просто прийшли, забрали мовчки його, забрали корову, коня, забрали все зерно, що було. Прадіда відправили на Біломорканал.
Діти залишилися. До речі, чомусь ніхто нічого не розповідав про прабабку, треба буде розпитати.
Одна із бабусь розповідала, що урожай був малий, але дожили б до весни й було б що посадити, хоча й було б важко. До речі, про насіння казали, що його ніколи не пускали на їжу, навіть у роки, коли був поганий урожай, бо знали, що все одно треба чимось сіяти, бо інакше й потім не буде. Коли прийшли люди зі зброєю, то позабирали геть усе, навіть сіно для худоби, а потім повимітали все з хати, щоб жодної зернини не залишилося. Казали, що після цього більше ніколи так в хаті чисто не було.
Потім просто не було що їсти. Розповідали, що повиїдали траву, так що земля була голою, аж потріскалался, повиловили всіх голубів і горобців. А ще вночі ходили збирати колоски, незважаючи на те, що було дуже страшно й могли просто засудити до розстрілу (вже тоді діяв закон "про п'ять колосків"). Але все одно їжі не вистачало й всі були дуже слабкі.
Прадід повернувся з Біломорканалу просто дивом, бо через вісім місяців після того, як його відправили туди, в таборі, де він був, була ревізія й один із перевіряючих випадково запитав мого прадіда, за що він у таборі. Той просто відповів, що не знає, бо дійсно не знав. Це здивувало перевіряючого й той підняв справу. Виявилося, що в справі не було ані статті, ані вироку, просто "засуджений такий-то", а перевіряючий виявився просто чесною людиною, тож підняв питання про звільнення. Тож за 10 місяців після арешту прадід повернувся. Але вже троє з семи дітей померли. Не безпосередньо від голоду, а через звичайні застудні хвороби, які прийшли і яких просто не пережили через слабкість. Але слабі були саме через голод, тож це теж жертви голодомору.
Потім, після повернення батька до сім'ї, дорослі десь влаштувалися працювати і з харчами стало полегше. Потім була війна, було теж страшно, але якось легше.
Бабусю мою забрали до Німеччини на роботи. Інши залишилися в селі.
Бабуся одразу після повернення вийшла заміж, щоб ніхто не дізнався, що вона була в полоні.
Після війни був ще один голод, вже не такий страшний, але люди теж були слабкі, й саме 1947 року померла перша дитина в моєї бабусі.
Незважаючи на те, що ніколи мої родичі з під Полтави не цікавилися особливо політикою й доволі спокійно ставилися до СРСР в цілому (принаймні на побутовому рівні особливо намагалися не звертати уваги), але коли вже почала заходити мова про Голод, то завжди казали, що це було знищення саме українців. Але я ще тоді якось не питав, чому саме так, а зараз уже просто не лишилося, кому розповідати, бо бабуся, яка могла це більш детально розповісти, померла ще 1996 року, а я ще просто тоді далеко не про все здогадувався розпитувати.
По батьківській лінії все було легше, бо прадід був якимось дрібним охоронцем в НКВС, тому принаймні отримував пайок на сім'ю, частину якого ще й в село родичам відправляв. Дід мій (батьків батько) був не рідним сином, його усиновили, тому теж він легше пережив ті часи. Але цього діда я вже не знав, бо він помер до мого народження від раку. Бабуся по батьківській лінії була звичайна швачка на Тіняковці (швацька фабрика ім. Тінякова в Харкові), і для неї Сталін був вождем не зважаючи навіть на те, що її батько (мій прадід) загинув саме під час форсування Дніпра коли звільняли Київ. Але й ця бабуся померла доволі рано, 1987 року, тоді мені було ще 9 років, то я ще просто не переймався такими питаннями.
Лише років 10 тому в мене почала складатися остаточна картинка з того, які звичаї були в сім'ї й чому.
Це й відношення до хлібу, як до святині. А ще я вже коли став дорослим, звернув увагу на таку річ, що у всіх родичів завжди на свята намагалися, щоб на столі було багато їжі. Причому були родичі, що любили й випити, й горілки теж було багато, але чомусь свято завжди було пов'язано в першу чергу із тим, що треба наїстися, і навіть не просто наїстися, а нажертися до несхочу. Складається таке враження, що той голод пустив якісь глибокі коріння в мізках принаймні ще двох поколінь тих, хто безпосередньо його й не переживав.
З огляду на те, що мені розповідали, й що потім читав, мені болить, коли хтось починає розповідати, що голод був всюди, що був поганий врожай, що від голоду мерли всюди, а особливо, що геноциду не було...
Так, мерли. Але й під час Громадянської війни мерли від голоду. Але чомусь пам'ятають саме 1932-33 роки й 1947 рік. І виділяють саме їх.
Більше того, врожай був і його б вистачило, вистачило б навіть "продналог" віддати, бо прийшли вже після збирання "продналогу". Тож голод був штучний і цілеспрямований...
А тому - треба пам'ятати. А хто не знає - треба розповідати, щоб не було більше такого.


alexbard: (Default)
Авжеж, "в москалі забрали", тож так і пишу. :)
Сьогодні на роботі почулося між колегами. Анекдотик.
Сидить сумний чоловік і каже:
- От вже життя обридло мені, що якось з ним покінчити треба. Чи поїхати на село й спитися, чи до Москви на роботу...
alexbard: (Default)
От цікаво, чому це в інтернеті такий культ понеділка й культ п'ятниці? Тобто, якщо понеділок - то обов'язково "Ой, знов цей понеділок", або "Ой, знов на роботу". А якщо п'ятниця - то "П'ятниця-розбратниця", купа пива тощо?
Останнім часом іноді починає дратувати.
Не можу сказати, щоб я був такий уже щасливий, що в понеділок на роботу, але й трагедії в цьому не вбачаю. Бо в понеділок можна почати щось нове. До п'ятниці над цим працювати. І в п'ятницю завершити робочий цикл, щоб в суботу просто спочивати. А наступного понеділка можна вже подивитися, що ж вийшло з того, що робив минулого тижня. І це цікаво. Хоча й не легко.
Тож і за понеділок, і за п'ятницю. А головне - за суботу й неділю, коли можна відволіктися від метушні й просто поміркувати.
alexbard: (Default)
Сьогодні дружина розповіла, що в її подруги в доньки в школі (10 років) ввели третю обов'язкову мову: китайську.
От тут і пригадав допис свого френда <lj user="je-suis-la-vie"> про те, що якщо не хочете вчити українську, то доведеться вчити китайську...

От уже й справджується...

Тому своїх дітей намагаюся привчати до англійської й української.
Якщо треба, то й китайську вивчать. Але то вже буде інше навчання і з інших позицій.
alexbard: (Default)
Коли вилітав з Єкатеринбургу, то зателефонував до служби таксі, з якою є угода в моєї фірми. Проте, там одразу відповіли, що вільної машини може не бути. Я попрохав, щоб принаймні повідомили, коли прилечу, на що очікувати. Добре, що одразу попередили, що не гарантують машину.
Тож коли прилетів до Домодєдова, зателефонував - виявилося, що машин немає.
Отримав багаж, вийшов. Мене одразу "прийняли" "бомбіли". Пішов до стійки замовлення таксі. Там теж сказали, що вільних машин немає.
На мене одразу накинулися місцеві "бомбіли" з пропозиціями своїх послуг: "Паєхалі, в очєрєді стаять нє будєшь, бистро давєзьом".
Я їх теж неввічливо проігнорував. Навздогін почув вигуки "О! Нємой пашол" у супроводі традиційних висловів російською мовою, коли хтось висловлює своє глибоке обурення :).
От цікаво, як вони сподіваються отримати нормальних клієнтів, коли в них таке ставлення до споживача? До того ж всюди по аеропорті розвішані плакати з закликами не користуватися послугами "приватних таксистів".
Вийшов з аеропорту, пішов, сів до Аероекспресу. Вже з потягу замовив таксі від Павелецького вокзалу. Звідти вже машини були в наявності.
Коли зустрівся з таксистом біля вокзалу - ми трохи розминулися, то спитав його про "пробки", через які не було машин в Домодєдово. Він сказав, що щойно приїхав з Домодєдово, а там зараз просто немає машин. Ну а дівчата-диспетчери мають щось пояснити, щоб не викликати обурення. Проте як на мене пояснення, що немає вільних машин - цілком нормальне.
Доїхали за годину додому. Одинадцята ночі - а в Москві в п'ятницю ще не всюди пробки розсосалися. Особливо на виїзді з міста. Шалене місто. Й шалений день - п'ятниця.
До речі, вартість поїздки на таксі для моєї компанії складе близько 900 рублів, що зважаючи на загальну відстань, яку доводиться проїхати - більше 30 км - цілком нормальна ціна.
Тож не таке вже дороге московське таксі, якщо користуватися послугами нормальних перевізників. Одна проблема, знайти таких буває важкувати.
А "бомбіл" треба виживати з ринку як клас. Простим способом: голосувати грошима. Тобто принципово не користуватися їхніми послугами. Зараз на вокзалах і в аеропортах часто можна зустріти об'яви з рекламою служб таксі або навіть диспетчерські стійки. Досвід показує, що там навіть за найневідповідальніших перевізників ризик набагато менший, ніж з "бомбілами".
Хоча, з іншого боку, мені прикро спостерігати, що в Росії майже немає малого бізнесу. І ставлення до "ІП" - як за радянських часів до спекулянтів. Хоча багато хто, працюючи десь, і має зареєстроване на себе "ІП" з якимось невеличким обертом. Отака амбівалентність :).
Проте, з таксі я поки що не спостерігаю нормальних дрібних приватних перевізників. І це погано насправді. Навіть не зважаючи на те, що я в цьому дописі сам закликаю "знищити" саме приватних перевізників. Але тут саме та сфера, де має бути державне регулювання. Хоча, нажаль, тут теж, якщо держава кудись втручається - то краще б вона цього не робила :).
alexbard: (Default)
Три рази до одного й того ж міста за останні півроку - це багато.
Не тому, що мені не подобається. Просто за статистикою зважаючи на територію, якою доведеться опікуватися - це справді багато.
Цього разу семінар пройшов теж на мій погляд вдало. А людей прийшло навіть більше, ніж в Санкт-Петербурзі. Хоча теми я обрав "не прохідні" - нічого про тепловізори. Лише про якість електроенергії й діагностування приводів з частотними перетворювачами. Хоча й згадував тепловізорі, бо воно все насправді пов'язане.
І в Челябінську й у Єкатеринбурзі питав наших дистриб'юторів: як справи, що коїться, які спостереження. Всі в один голос казали, що якась прірва й бізнес не росте, а падає. Й вересень якийсь на диво тихий і "пустий".
В Москві все блищить, крутиться купа грошей, а в регіонах явно відчувається наближення кризи. І не знаю, кому і як пояснити, що часи шаленого нафтового буму, який був ще кілька років тому - вже пройшли.
За розумної політики ті гроші, що тоді було отримано, та навіть ті, що отримують зараз - можна було б використати для модернізації країни й шаленого ривку. Хоча... врешті деякі не найбільші штати в США мають бюджет, що дорівнює бюджету Росії. Тому насправді не так уже й багато тих грошей.
Сумно. Бо Єкатеринбург мені якось трошки запав. Хоча місто теж не без проблем.
Можливо, просто вдалося зав'язати з людьми гарні стосунки.
А готель, до речі, в Єкатеринбурзі був найкращий. Недешевий. Але в Росії здається взагалі немає нормальних дешевих готелів. Тож якщо є гроші й хочеться гарного сервісу, стильного й затишного готелю з гарною панорамою на місто - то в Єкатеринбурзі можу відверто порадити Онєгін (www.hotelonegin.com). В принципі як на середні ціни по місту для 4-зіркових готелів - нормальні ціни. І якість цілком відповідає ціні.
alexbard: (Default)
До Челябінська зважаючи на різницю в часі дістався вже вночі. Вийшов до зали аеропорту - й одразу потрапив до обійм місцевих таксистів, які почали пропонувати свої послуги. Я їх неввічливо проігнорував, оскільки пам'ятаю свій негативний досвід в Омську. Дочекався багажу, підійшов до стійки виклику таксі, замовив... і мені дістався один з тих, що так налетіли на прибулих.
Він пожартував, що все одно до нього повернувся. Потім спитав, чому так неввічливо з таксистами поводжуся. Я йому пояснив, що вже кілька разів було, що наривався на надмірні ціни, тому принципово намагаюся уникати таксистів, що стоять на виході й щось пропонують. Краще вже через диспетчера замовити, навіть якщо це буду все одно дорого, принаймні з бугалтерією простіше розмовляти й звітувати, бо тоді в них до мене претензій немає.
Він теж поскаржився, що кілька таких "бомбіл" і серед їхньої братії є, тому й іншим через таких дістається.
Врешті довіз, я розплатився. Квитанцію мені видала ще диспетчерка.
Коли їхали - дивився навкруги. Місто справило важке враження. Дуже нагадало Запоріжжя. Особливо коли повз металургійний комбінат проїжджали і я відчув знайомі запахи. Спитав таксиста, які є ще підприємства окрім металургійного заводу. Їх тут виявилося багато.
Поселився в готелі. Готель за словами таксиста - один з гарних готелів у місті. Парк-Сіті. В принципі звичайні чотири зірки. Що здивувало - так це розмір кімнат.
Я вже давно звик до невеликих готельних кімнат. А оскільки зазвичай їжджу у справах, то найважливіше, щоб в готелі було ліжко з гарним матрасом, щоб нормально спати можна було, душ, стіл для роботи, стілець і зручно розташовані розетки. Тому такі великі номери, як були тут - відверто вразили. Якось на мій погляд здалися просто непотрібною розкішшю. Ще й дівчина від партнерів, яка бронювала номер, чомусь забронювала на мене... два номери на одну добу, а не один на дві. Сувора дівчина :).
Тому наступного дня перед семінаром довелося перебратися до іншого номеру, дорожчого й... ще більшого. З величезною ванною кімнатою, яка б сама по собі могла потягнути на цілий невеличкий готельний номер, та з величезною ванною, більше схожою на басейн. Я звик до своєї ванної, яку встановив вдома у Харкові під час ремонту - вона вже мені здавалася майже басейном - діти просто в ній плавали. А тут - моя домашня здалася маленькою.
Отже, я так і не зрозумів, навіщо мені такий великий номер. Проте, ціна цілком прийнятна для моєї фірми, тому й таке піде.
Семінар пройшов на диво жваво. Незважаючи на те, що реєстрацій було набагато менше, ніж хотілося, людей врешті прийшло майже стільки, скільки й у Санкт-Петербурзі. Слухачі реагували, задавали питання, а значить, таки слухали.
Хоча й міг би зробити краще.
Але це дивно. Завжди можна зробити краще. Але чомусь ті семінари, або роботу, які для себе оцінюєш як саме те, що й хотів зробити - часто не сприймаються іншими. І навпаки, те, що вважаєш за "стратку" - чомусь відзначають як щось надзвичайне. Прямо як у моєї дружини з приготуванням їжі: коли вона каже, що в неї щось не вийшло - то можна очікувати, що це буде дуже смачним :).
Ввечері директор компанії-дистриб'ютора провів прогулятися по Челябінську. Цікаво, що саме місто справило дуже гнітюче враження. Я б навіть сказав, що воно мене прибило так само, як колись Запоріжжя прибило <lj user="wlodek">а. Але люди приймали мене дуже приязно. І під час зустрічей наступного дня не помітив я чогось незвичайного. Тобто насправді так і не зрозумів, звідки пішло це інтернетрівське "Чєлябінскіє мужикі настолько сурови...". Не бачив тих суворих мужиків.
Ті, з ким спілкувався, дуже завзято розповідали про навколишню природу, про Уральські гори й гарні місця, де можна відпочити. При цьому самі ж казали, що в місті жити важко, бо кількість важкої промисловості дається взнаки.
Коли спитав, а чому й звідки пішло те гасло про "челябінських мужиків" - лише сумно посміхнулися, й сказали, що це прилипло тепер і від цієї сумнівної слави вже не здихатися. А розкрутила все це "Наша Раша". Воно може й смішно, але самим челябінцям не до сміху. Бо створює спотворений імідж.
Отаке знайомство з Челябінськом. Щодо роботи - там є де й над чим працювати. Тому думаю, що буду ще в цьому місті.
Може влітку вдасться виїхати з "суворими челябінськими мужиками" на їхні нахвалені озера :).
alexbard: (Default)
Хоча я вже й бував тут, але якось по-іншому. З обмеженими фінансами, більш залежний. Частково з незрозумілою метою.
Зараз хоча й теж було обмаль часу й не було вже сил після семінару ані на екскурсії, ані на щось інше - все одно якісь враження отримав.
Місто все ж таки сподобалося. Можна казати про якийсь особливий дух міста. Може в мене вже розвинулася трохи емпатія, але я якось складаю особисте враження по тим почуттям, які в мене виникають. А виникають вони з якихось незрозумілих причин, незважаючи на погоду, але дуже залежать від того, які стосунки я спостерігаю між людьми. А також через купу дрібниць, які підсвідомо відзначуєш, але не завжди одразу помічаєш.
Санкт-Петербург - все одно чомусь складає враження європейського міста. Навіть попри радянські назви, попри суто російські способи вирішення питань.
Цього разу, коли після семінару я вийшов прогулятися кількома кварталами навколо готелю - дійшов до Фонтанки, пройшовся нею, повернувся, чомусь до голови запала думка, що цар Петро I, коли закладав місто, говорячи сучасною мовою, запустив шалений, божевільний проект, що мав би наблизити Московське царство до Європи і врешті вивести його туди. Одним він знехтував. Або може просто не розумів своїм московитським розумом. В Європі просто інші суспільні стосунки. А Петро I намагався насильницьким чином намагався, щоб всі робили "як в Європі", але при цьому не змінивши суті самої держави. А суть та - Ординська.
Проте, проект частково вийшов. Йому вдалося створити одне таке місто, яке виглядає дуже по-європейськи.
До речі, чомусь і з людьми приємніше спілкуватися було. Вони якісь м'якші.
Що вразило на вулицях (йшов Московським проспектом, потім завернув біля Технологічного інституту на вулицю 1-у Красноармійську, потім біля собору повернув дійшов до Фонтанки, знову до Московського проспекту й назад) - так це кількість різних ресторанчиків, кафешек, їдалень. Таке враження, наче не в Росії. Бо одна з відмінностей, яка мені тут в очи кинулася - це нестача нормальних недорогих закладів харчування. Звик уже в Україні, що завжди можна знайти де недорого поїсти.
До речі, в цьому сенсі Санкт-Петербург теж приємно вразив. Хотів знайти якусь просту їдальню, щоб повечеряти, бо був сам ну й... чесно кажучи по наявності таких закладів теж складаю своє враження про місто. Тож знайшов їдальню буквально через дорогу. Вийшло недорого доволі пристойно поїсти. Мені в Москві навіть в найгірших ґенделиках не вдавалося поїсти менше ніж на 350 рублів. А тут на 200 рублів поїв :).
Потім наступного дня була одна зустріч. Я трохи зніяковів від того, з якою "великою людиною" довелося зустрітися. "Великою" в сенсі своєї сфери діяльності :). Зустріч пройшла доволі позитивно. Треба далі працювати.
Отакі враження від міста.
Потім був переліт до Челябінська. Але про це далі.
alexbard: (Default)
Залишився шалений тиждень. Попереду ще кілька. В принципі найнасиченіша пора року - це осінь. Найбільше треба робити. І жати й сіяти водночас.
Цього тижня був вояж Санкт-Петербург-Челябінськ-Єкатеринбург. І він закінчився. Закінчився вдало.
Отримав навіть позитивні відгуки від учасників семінарів, які проводив, а це немало.
Далі по містам коротенькі враження.
alexbard: (Default)
Помітив одну цікаву річ. Чи то може тому, що коло моїх більш-менш близьких знайомих в Росії обмежується простими людьми, чи то через те, що в Україні в нас клімат трохи інший.
Але.
Вже принаймні двічі, коли був у гостях, чув скарги на "етіх проклятих спєкулянтов".
Вперше - коли був у свого шкільного френда, від його дружини - працівниці Білгородської філармонії. Я спитав, а чому не назвати це нормальним бізнесом? Наприклад, ти знаєш, де роблять гарні пиріжки, і знаєш, де вони потрібні. Пішов, купив пиріжки там, де їх роблять, привіз і продав там, де вони потрібні. У відповідь почув, що нормальний бізнес це був би, коли б ти сам ті пиріжки випік і продавав те, що сам виробив. На що я відповів, що якщо я гарно вмію пекти пиріжки, то зазвичай або немає часу, або не вмію добре продавати.
Вдруге - минулої суботи, коли відвідував свого дядька, колишнього військового, коли він згадував про те, що колись були в Москві дешеві ринки, доки їх не "прикрили", звідки "спекулянти" возили все до Краснознам'янська в Підмосков'я й продавали втричі дорожче. А тепер ті оптові ринки закрили, з'явилися оптові торгівельні центри, які вроздріб не торгують, але ті ж самі "спекулянти" все також возять й продають "втричі дорожче".
Може це мені так втрапило, але чомусь склалося враження, що дрібний бізнес в Росії не дуже люблять. Це - саме ті "кляті спекулянти". А от коли працюєш в якійсь великій конторі - то це нормальна робота.
Цікаво, що б хтось сказав, якби я розповів, скільки реально коштують комплектуючі тих приладів, які виробляє фірма, де я зараз працюю. От кого б вони точно назвали спекулянтами, бо якщо подивитися на структуру продажу - в окремих випадках до 45-50 відсотків роздрібної вартості - то заробок дистриб'юторів.
Причина - на мій погляд саме в тому, що тут саме та омріяна багатьма галасувальниками за ПР "стабільність". І відносно великі контори. А ще доволі значна частка державного сектору. Під державним сектором можна мати на увазі навіть хоч і приватизовані, але природні монополії. Вони начебто в приватній власності, але якось настільки з російською державою зрослися, що іноді важко виділити, де що є.
В Україні чомусь здається, що хоча й кажуть багато хто про своїх базарних родичів, що "та шо то за работа", але ставляться з більшою повагою, бо "прєдпріятіє развалілось, і прішлось ідті на базар зарабативать".
Тож шануймо наших українських чесних спекулянтів! :)
alexbard: (Default)
В Греции кризис. И поэтому московские и подмосковные рынки завалены греческой клубникой. Местная что-то не спешит появляться, а если и появляется, то в полтора раза дороже.
Может, чтобы местная продукция вышла на международные рынки, надо и здесь кризис спровоцировать? :)
alexbard: (Default)
Странно...
Когда был в школе, то поскольку вел достаточно активную общественную жизнь, то к школьным праздникам относился положительно. Было просто интересно.
Правда, у нас в школе была театральная студия, в которой я занимался. Студией руководили профессиональные актеры: зам. главного режиссера нашего Харьковского театра русской драмы и его жена. И все праздники организовывались с участием тех, кто в студии занимался. Поэтому это всегда было шоу, всегда было интересно, весело и... искренне...
А сейчас у меня одни окна квартиры выходят на педагогический лицей, а другие на Народную Украинскую академию. И накануне школьных праздников начинается кошмар: с одной стороны орут динамики лицея, с другой динамики академии. И так по полдня... А еще когда выглядываю в окна и вижу незамысловатые потуги как-то "сыграть" этот торжественный момент со стороны традиционного физрука, который пытается добиться от учеников хотя бы каких-то осмысленных действий, фальшиво поющие под фонограмму школьники, и все это кажется таким наигранным, пафосным, искусственным и... ненужным...

И не пойму, то ли это я просто тогда так все позитивно воспринимал, то ли наша школа действительно настолько загнила, что ничего хорошего не ждешь от нее. То ли это просто отголоски стабильного конфликта, на который я постоянно иду, когда отказываюсь платить те поборы, которые организованы в школе у детей... Кстати, если с предыдущей директрисой это все воспринималось действительно как какая-то разумная материальная помощь - и размеры и порядок взносов были соответственно организованы, то с нынешней, "Надеждой Молодых Регионов" (ага, первые действия, которые эта директриса сделала - это повесила свои грамоты от ПР в приемной) это воспринимается именно как поборы, поскольку и ремонт школе оплати, и окна оплати, и моющие средства оплати и в классе ремонт сделай... Фу! Да не зарабатываю я столько! Тут хотя бы налоги оплатить, пенсионный фонд, квартплату, интернет (ага, необходимый инструмент заработка), содержание машины (тоже рабочий инструмент), в поддержание бизнеса деньги вложить... А в школе мамочки-овуляшки, сидящие дома с детьми и не работающие, только и талдычат: "ну как же, это наши дети! им надо учиться и развиваться! мы для детей готовы на все! мы даже своей работой пожертвовали, чтобы детьми заниматься!"...
Какие школьные праздники при таких раскладах?!
Лучше взять детей с собой в путешествие и проехаться по интересным местам... за те же деньги...
alexbard: (Default)
Оба деда воевали.
Оба вернулись с войны.
Обоих уже нет в живых.
Один умер до моего рождения (рак), другой - когда мне было около года, поэтому все равно не помню.
Прадед погиб при штурме Днепра. У бабушки был его посмертный орден.
Про войну и послевоенные годы в основном слышал от бабушек, живших под Полтавой. Кстати, и про голод тоже.
Бабушка (мама моей мамы) попала в плен к немцам. Ее угнали в Германию. Работала там. Рассказывала, что по-разному было, но вобщем была в лагере для наемных рабочих, где их разные "заказчики" брали на разные работы. Рассказывала, что если их брали нормальные люди для работ - то все было хорошо, даже накормить могли. А могли взять и отморозки.
Уже когда приближались советские войска, немцы хотели расстрелять пленных. Не успели.
Назад добиралась как придется. Насмотреласьна то, что творила Красная армия в Германии и очень нелестно отзывалась о "наших".
После войны скрывала, что была в плену, чтобы в лагеря не отправили. Для того, чтобы "не светиться" сразу же вышла замуж.
Про войну говорила, что на самом деле в ней в конце концов победили немцы. Я очень удивлялся, когда она такое говорила и долго не мог понять, как такое может быть. Потом, чем больше узнавал, тем больше понимал.
Вот вкратце то, что помню я.

Чем больше узнаю о той войне, тем больше прихожу к мысли, что если народ в войне конкретно "поимели" свои же, то войну обязательно назовут Отечественной. Хотя воевали практически все страны, поэтому на самом деле война была мировой.
Хотя пусть называют отечественной те, кто хотят. Сути дела это не меняет.

Чем дальше, тем больше раздражает истерия вокруг второй мировой войны. Создается впечатление, что это праздник уже больше для тех, кто войну-то и не застал.
Кстати, с удивлением недавно узнал, что День победы сразу после войны не отмечали. Да, помнили. Но был обычным рабочим днем. Праздником, таким, как сейчас, его сделали только в 1965 году. Стоит задуматься наверное.
alexbard: (Default)
Судя по развитию событий в Украине, свержение Януковича, будет тем редким случаем совместной операции спецслужб Кремля и Вашингтона. Причем обе стороны будут действовать в рамках обоюдных договоренностей, согласованно, четко, беспощадно... И будут полностью отрицать свою причастность...
alexbard: (Default)

Украина установила рекорд по количеству налогов

135. Разных.
Больше всех в мире.
Вот вам и обещанное упрощение системы налогообложения.
И ответ на все вопросы, почему я категорически не вижу никаких перспектив для какого-либо здорового нормального бизнеса здесь.
"У вас ще не настало покращення? - Тоді ми йдемо до вас!"
alexbard: (Default)
Оригинал взят у [livejournal.com profile] reznichenko_d в Имперский шовинист Навальный


Русские имперцы, советские имперцы, и все подобные товарищи в массе своей – хорошие, душевные ребята. Они искренне хотят всем украинцам (кроме западных) добра. Хотят, чтобы восточные границы Украины проходили по побережью Тихого океана. Хотят, чтобы украинцы покупали газ по внутрироссийским ценам. Чтобы украинцы приезжали в Москву, занимали там большие государственные должности, руководили мировой державой, а не рядовой восточно-европейской. Они, в конце концов, считают украинцев русскими, а это не абы какая честь.

И упрямое нежелание принимать все эти блага они считают либо бараньим фанатизмом, либо результатом иностранных диверсий и промывания мозгов, потому что не может нормальный человек только ради права называться каким-то «украинцем» добровольно отказываться от стольких очевидных выгод.

«Ну что ты уперся в свое В УКРАИНЕ, глупенький? Ну почему В?..» - как бы ласково спрашивают русские имперцы, оглаживая украинца, будто коня по холке. Кормят с рук сахаром, терпеливо слушают его дикое фырканье. «Ну, я же тебе зла не желаю», - приговаривают они, - «Разве плохо, когда прозрачные границы и не надо по шесть часов стоять на таможне?..»

Украинец фыркает и нервно прядет ушами. Чует подвох.

…Ты хочешь торчать по шесть часов на границе? – Нет. – Ты хочешь платить пошлину за каждую провезенную в Россию пачку сигарет? – Нет. – Ты хочешь экономических войн с углеводородным монополистом? - Нет… - Вот и мы не хотим!.. (широкая братская улыбка)

…Если украинцы будут иметь равные шансы на поступление в московские ВУЗы, разве это плохо? – Нет… – Разве не лучше, если в наш глобальный век информационное пространство Украины не будет ограничено одним национальным хутором, но будет частью огромного информационного моря? – Нет. – Разве ваши крупные города не говорят по-русски? – Говорят… - Так почему бы не сделать русский вторым государственным?........

Наконец понимая, куда стелет русский имперец, украинец злобно взбрыкивает: «В Україні!», - и у русского имперца кончается терпение, – «Бандеровец! Ополяченный ублюдок! Американская подстилка! Газ по 700, сволочь!»

Русский имперец искренне не может понять, в чем тут загвоздка.

Помню, на киевском концерте Жанны Агузаровой певица, извиняясь за опоздание, с диким московским акцентом сказала публике: «Дякую, що ви мене дочекалися!» В ответ богема, столичные хипстеры, модники, не одно поколение как русифицированный «креативный класс» взревел от восторга. Что за мистика?


а відповідь давно відома )

November 2015

S M T W T F S
123456 7
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 09:44 pm
Powered by Dreamwidth Studios