alexbard: (Me in InfraRed)
Ось таке нарешті зібрав. Напередодні Великодня.
Це вхід до Голгофи й Храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Як він виглядає через тепловізор.
Цікаво, що ззовні сонце все нагріває, тому створюється теплова картинка. А всередину потрапляє лише розсіяне сонячне світло. Тому всередині все каміння має дуже однорідну температуру й тепловізором майже нічого не видно, окрім людей, що приходять до цього місця.

IR009771 - IR009832_12

Головне, що я виніс з відвідин цього місця, так це те, що Його там вже нема. А є лише те, що розбудували навколо. І є люди, що приїхали відвідати це місце. І церкви-церкви-церкви різних конфесій, що відігравали й відіграють роль музеїв. Але Його там вже давно нема. Бо Він воскрес!

Христос воскрес!
alexbard: (Me in InfraRed)
Я полегшав нарешті.
Аж на два автомобілі.
Хоча обидва й були вже зовсім не новенькі, але своє відпрацювали вправно. На одному свого часу доїхав аж до Берліну й Відня. На другому встиг лише Україною покататися, але теж у нових для себе місцях побував.
Коли минулого року перебрався до Москви, де надали службовий автомобіль, то постало питання продажу тих, що були в мене, бо переганяти їх до Москви й переєстровувати не мало аж ніякого сенсу, бо службовий класом вищий і новий. І оплачується компанією. А для моїх особистиї - з огляду на їх вік - перереєстрація від'їла б значний шмат їх вартості.
Тож стояли тут в Україні й чекали на своїх покупців.
Уже навіть якось не сильно сподівався на те, що швидко продадуться, то навіть на нинішні вихідні почав плани будувати, щоб якийсь із них використати для подорожі Україною. Бо на службовому додому наша митниця не пускає.
Бачте, громадянам України неможна тимчасово ввозити до України орендний автомобіль. А громадянам Росії можна. Тому цього разу моя службова машина залишилася в Білгороді, а до Харкова я вже далі діставався звичайним транспортом.
Проте, цей допис не про це.
Нарешті минулого тижня забрали один автомобіль. А вчора вже віддав другий. Тож тепер я дуже легкий. І як не дивно, з Україною стало менше зв'язків. Якщо раніше можна було б приїхати й поїхати мандрувати, то тепер вже буду мандрувати або Росією або Європою.
Цікаво, що фактично своїм законодавством Україна сама все більше витискує з себе тих, на кого є попит не лише в Україні. А всередині лишається те, що лишається. Хто ж буде економічне зростання й покращення забезпечувати?
І не про це теж допис.
Тепер просто навіть немає з чим до України їздити.
Ну й гаразд. В Росії мені теж ні за що чіплятися. Тож будемо шукати шляхів рухатися далі. Це цікаво. Подивимось, де коли буду. Може й назад заверне, але то вже як вийде.
alexbard: (Me in InfraRed)
Щось останнім часом багато чого є записати, але це стосується работи, фірми, де я працюю, конкретних колег, багатьох з яких я щиро поважаю й люблю, навіть не дивлячись на те, що іноді в думках трохи й глузую з того, як вони поводяться.
Я не люблю Москву. Не люблю "ехвективний масковській менеджмент", від якого так само як і я потерпають мої колеги. В принципі, нічого страшного, просто звичайна дурість і зарозумілість. І нерозуміння того, що ж є справжньою ефективністю. Але, "Show must go on", отже якось робимо свою справу, сподіваючись на те, що й це мине.
Проте, мине, нікуди не дінеться. І головна фірма - все ж таки закордонна контора, де є свої традиції й підходи. А вони врешті були напрацьовані саме в пошукає тієї самої ефективністю, якою так хизуються, але не можуть опанувати "ехвективні масковські менеджери", що зарозуміло кажуть про те, що "У нас в Расії всьо па-своєму, тут нужни асобиє падходи, і за бугром етава проста нє панімают".
Авжеж, не розуміють. Бо об'єктивні законі ніхто не відміняв. І я навпаки зараз в Москві бачу лиш одне, що працюють ті самі механізми. Вони тут просто спотворені через шалену совковість і країни й економіки загалом. Коли все це врешті завалиться - а це станеться неодмінно рано чи пізно. Он  у Лівії врешті сталося. В Сирії зараз відбувається. І в Ірані теж станеться.
Лише після цього можна буде почати будувати й економіку й змагатися за ефективність. А поки що - що ж... насправді робимо те саме, але більше з прицілом на власний заробок. Врешті - це наша робота :).
Щось я трохи відволікся.
Тож до цього все це?
А до того, що написати багато чого маю й хочу, але оскільки мене читають й дехто з моїх колег, котрих дещо з моїх дописів і думок може збентежити, заніяковіти, а можливо навіть образити, хоч я цього й не хочу, то й утримуюсь.
Хоча... буду писати. Коли зрозумію, як це зробити.

Жах!

Dec. 8th, 2012 07:22 pm
alexbard: (Me in InfraRed)
Сьогодні телефонував один старий знайомий з Харкова. Під час розмови зазначив, що в мене московський акцент з'явився.
Невже перетворююся? Жах!
Хоча, з іншого боку, в розмові намагаюся слідкувати за своєю мовою, щоб з точки зору російської мови теж правильною була.
Ото вже взнаки далося?
alexbard: (Default)
Оригинал взят у [livejournal.com profile] alexbard в Трохи про пам'ять

Ніколи не писав на цю тему.
Але варто коли-небудь підбити деякі підсумки. Як із спогадів моїх старших родичів, так і з власних спостережень.
Отже, щодо Голодомору.
Вперше про Голод я почав чути вже на прикінці 80-х. Хоча в принципі в сім'ї завжди був своєрідний культ хлібу. Більше від мами, бо батько спокійніше ставився. Лише пізніше я зрозумів, чому.
І бабуся по маминій лініії, й по батьківській лінії, обидві завжди вчили, що хліб - це святиня. Навіть не голова всьому, а саме святиня. Що хліб завжди треба доїдати, і навіть крихти викидати зі столу - то великий гріх. Краще вже зібрати й пташок ним нагодувати. Але ніколи до сміття. Навіть коли різали - то крихти на дошці збирали й доїдали. Все, що черствіло або не могли з'їсти - йшло на сухарі. Сухарі мені завжди подобалися.
На мої запитання, чому так - мені завжди відповідали, що в нас добре, бо є хліб на столі, але так було не завжди і були часи, коли сильно голодали. І мама теж казала, що я щасливий, бо не знаю голоду. Я питав, че це під час війни, бо дивувався, бо мама народилася за три роки по війні. Мама просто казала, що в них була сім'я велика (8 дітей), тому просто їжі завжди було обмаль. На цьому зазвичай розмови закінчувалися.
Ще я знав, що у мене мало бути не четверо бабусь і дідусів, а семеро, але про тих, кого не було, казали, що померли ще до війни. Казали, що похворіли, бо часи тяжкі були. І мама була старшою в сім'ї через те, що перша дитина моєї бабусі, мамин старший брат, котрого вона народила за рік після війни, помер у дуже ранньому віці, не доживши й до року.
Вже пізніше, десь на початку 90-х, коли стало більше інформації, й мої бабусі почали потихеньку розповідати, я почав більш детально розпитувати.
Тож дізнався наступне.
Мій прадід по материнській лінії, жив у селі Патлаївка біля Кротенок, поряд із Полтавою, в селі його називали "дід Заєць", бо Зайченки були, а мене завжди, коли приїздив до села, то коли йшов із мамою по вулиці, то старі люди зустрічали словами "О! Зайцівські йдуть". Прадід був звичайним селянином. Хазяйство було невелике: дерев'яна хата на дві кімнати, сім дітей, корова й кінь. 1932 року його розкулачили. Просто прийшли, забрали мовчки його, забрали корову, коня, забрали все зерно, що було. Прадіда відправили на Біломорканал.
Діти залишилися. До речі, чомусь ніхто нічого не розповідав про прабабку, треба буде розпитати.
Одна із бабусь розповідала, що урожай був малий, але дожили б до весни й було б що посадити, хоча й було б важко. До речі, про насіння казали, що його ніколи не пускали на їжу, навіть у роки, коли був поганий урожай, бо знали, що все одно треба чимось сіяти, бо інакше й потім не буде. Коли прийшли люди зі зброєю, то позабирали геть усе, навіть сіно для худоби, а потім повимітали все з хати, щоб жодної зернини не залишилося. Казали, що після цього більше ніколи так в хаті чисто не було.
Потім просто не було що їсти. Розповідали, що повиїдали траву, так що земля була голою, аж потріскалался, повиловили всіх голубів і горобців. А ще вночі ходили збирати колоски, незважаючи на те, що було дуже страшно й могли просто засудити до розстрілу (вже тоді діяв закон "про п'ять колосків"). Але все одно їжі не вистачало й всі були дуже слабкі.
Прадід повернувся з Біломорканалу просто дивом, бо через вісім місяців після того, як його відправили туди, в таборі, де він був, була ревізія й один із перевіряючих випадково запитав мого прадіда, за що він у таборі. Той просто відповів, що не знає, бо дійсно не знав. Це здивувало перевіряючого й той підняв справу. Виявилося, що в справі не було ані статті, ані вироку, просто "засуджений такий-то", а перевіряючий виявився просто чесною людиною, тож підняв питання про звільнення. Тож за 10 місяців після арешту прадід повернувся. Але вже троє з семи дітей померли. Не безпосередньо від голоду, а через звичайні застудні хвороби, які прийшли і яких просто не пережили через слабкість. Але слабі були саме через голод, тож це теж жертви голодомору.
Потім, після повернення батька до сім'ї, дорослі десь влаштувалися працювати і з харчами стало полегше. Потім була війна, було теж страшно, але якось легше.
Бабусю мою забрали до Німеччини на роботи. Інши залишилися в селі.
Бабуся одразу після повернення вийшла заміж, щоб ніхто не дізнався, що вона була в полоні.
Після війни був ще один голод, вже не такий страшний, але люди теж були слабкі, й саме 1947 року померла перша дитина в моєї бабусі.
Незважаючи на те, що ніколи мої родичі з під Полтави не цікавилися особливо політикою й доволі спокійно ставилися до СРСР в цілому (принаймні на побутовому рівні особливо намагалися не звертати уваги), але коли вже почала заходити мова про Голод, то завжди казали, що це було знищення саме українців. Але я ще тоді якось не питав, чому саме так, а зараз уже просто не лишилося, кому розповідати, бо бабуся, яка могла це більш детально розповісти, померла ще 1996 року, а я ще просто тоді далеко не про все здогадувався розпитувати.
По батьківській лінії все було легше, бо прадід був якимось дрібним охоронцем в НКВС, тому принаймні отримував пайок на сім'ю, частину якого ще й в село родичам відправляв. Дід мій (батьків батько) був не рідним сином, його усиновили, тому теж він легше пережив ті часи. Але цього діда я вже не знав, бо він помер до мого народження від раку. Бабуся по батьківській лінії була звичайна швачка на Тіняковці (швацька фабрика ім. Тінякова в Харкові), і для неї Сталін був вождем не зважаючи навіть на те, що її батько (мій прадід) загинув саме під час форсування Дніпра коли звільняли Київ. Але й ця бабуся померла доволі рано, 1987 року, тоді мені було ще 9 років, то я ще просто не переймався такими питаннями.
Лише років 10 тому в мене почала складатися остаточна картинка з того, які звичаї були в сім'ї й чому.
Це й відношення до хлібу, як до святині. А ще я вже коли став дорослим, звернув увагу на таку річ, що у всіх родичів завжди на свята намагалися, щоб на столі було багато їжі. Причому були родичі, що любили й випити, й горілки теж було багато, але чомусь свято завжди було пов'язано в першу чергу із тим, що треба наїстися, і навіть не просто наїстися, а нажертися до несхочу. Складається таке враження, що той голод пустив якісь глибокі коріння в мізках принаймні ще двох поколінь тих, хто безпосередньо його й не переживав.
З огляду на те, що мені розповідали, й що потім читав, мені болить, коли хтось починає розповідати, що голод був всюди, що був поганий врожай, що від голоду мерли всюди, а особливо, що геноциду не було...
Так, мерли. Але й під час Громадянської війни мерли від голоду. Але чомусь пам'ятають саме 1932-33 роки й 1947 рік. І виділяють саме їх.
Більше того, врожай був і його б вистачило, вистачило б навіть "продналог" віддати, бо прийшли вже після збирання "продналогу". Тож голод був штучний і цілеспрямований...
А тому - треба пам'ятати. А хто не знає - треба розповідати, щоб не було більше такого.


alexbard: (Default)
От цікаво, чому це в інтернеті такий культ понеділка й культ п'ятниці? Тобто, якщо понеділок - то обов'язково "Ой, знов цей понеділок", або "Ой, знов на роботу". А якщо п'ятниця - то "П'ятниця-розбратниця", купа пива тощо?
Останнім часом іноді починає дратувати.
Не можу сказати, щоб я був такий уже щасливий, що в понеділок на роботу, але й трагедії в цьому не вбачаю. Бо в понеділок можна почати щось нове. До п'ятниці над цим працювати. І в п'ятницю завершити робочий цикл, щоб в суботу просто спочивати. А наступного понеділка можна вже подивитися, що ж вийшло з того, що робив минулого тижня. І це цікаво. Хоча й не легко.
Тож і за понеділок, і за п'ятницю. А головне - за суботу й неділю, коли можна відволіктися від метушні й просто поміркувати.
alexbard: (Default)
Щось якийсь мор пішов.
Надто багато одногупників і однокласників вмирають зараз. Протягом останніх двох років десь 4-5 людей так померло.
Не завжди одного року зі мною, але мого покоління, тобто люди, яких дуже добре знаю.
Всі 100% за моєю особистою статистикою - в Україні або в Росії. Серед тих, хто виїхав - поки що начебто все добре.
alexbard: (Default)
Помітив одну цікаву річ. Чи то може тому, що коло моїх більш-менш близьких знайомих в Росії обмежується простими людьми, чи то через те, що в Україні в нас клімат трохи інший.
Але.
Вже принаймні двічі, коли був у гостях, чув скарги на "етіх проклятих спєкулянтов".
Вперше - коли був у свого шкільного френда, від його дружини - працівниці Білгородської філармонії. Я спитав, а чому не назвати це нормальним бізнесом? Наприклад, ти знаєш, де роблять гарні пиріжки, і знаєш, де вони потрібні. Пішов, купив пиріжки там, де їх роблять, привіз і продав там, де вони потрібні. У відповідь почув, що нормальний бізнес це був би, коли б ти сам ті пиріжки випік і продавав те, що сам виробив. На що я відповів, що якщо я гарно вмію пекти пиріжки, то зазвичай або немає часу, або не вмію добре продавати.
Вдруге - минулої суботи, коли відвідував свого дядька, колишнього військового, коли він згадував про те, що колись були в Москві дешеві ринки, доки їх не "прикрили", звідки "спекулянти" возили все до Краснознам'янська в Підмосков'я й продавали втричі дорожче. А тепер ті оптові ринки закрили, з'явилися оптові торгівельні центри, які вроздріб не торгують, але ті ж самі "спекулянти" все також возять й продають "втричі дорожче".
Може це мені так втрапило, але чомусь склалося враження, що дрібний бізнес в Росії не дуже люблять. Це - саме ті "кляті спекулянти". А от коли працюєш в якійсь великій конторі - то це нормальна робота.
Цікаво, що б хтось сказав, якби я розповів, скільки реально коштують комплектуючі тих приладів, які виробляє фірма, де я зараз працюю. От кого б вони точно назвали спекулянтами, бо якщо подивитися на структуру продажу - в окремих випадках до 45-50 відсотків роздрібної вартості - то заробок дистриб'юторів.
Причина - на мій погляд саме в тому, що тут саме та омріяна багатьма галасувальниками за ПР "стабільність". І відносно великі контори. А ще доволі значна частка державного сектору. Під державним сектором можна мати на увазі навіть хоч і приватизовані, але природні монополії. Вони начебто в приватній власності, але якось настільки з російською державою зрослися, що іноді важко виділити, де що є.
В Україні чомусь здається, що хоча й кажуть багато хто про своїх базарних родичів, що "та шо то за работа", але ставляться з більшою повагою, бо "прєдпріятіє развалілось, і прішлось ідті на базар зарабативать".
Тож шануймо наших українських чесних спекулянтів! :)
alexbard: (Default)
Початок ось тут: Американська амбасада.

Візу я врешті отримав. Але на тренінг вже не встиг. Цікаво, що колежанці моїй дали візу вчасно.
Важко сказати, чому. Може дзвінок сенатора "з того боку" допоміг, а може само собою.
Може обрали "Соломонове рішення": дівчині дати візу швидко, щоб хоч хтось втрапив до тренінгу, а мене, оскільки в мене за резюме доволі суттєвий досвід в термографії, вирішили щільно перевірити.
Спочатку, звісно, сильно засмутився. Відверто розстроївся. Але потім вгамувався. Ще встигну. Візу на рік відкрито.
Та й дівчина щойно повернулася цього тижня, то сказала, що мені там відверто нічого було робити, бо там все було для тих, хто зовсім нічого не знає. Та й втрапити на цей тренінг можна й через кілька років, якщо треба.
А от що було дійсно шкода - так це те, що не зміг поки що зустрітися з людьми з тепловізійного підрозділу. Але вони там теж забігані, тому з'явився один буквально на півдня й далі побіг. Тож думаю зустрінуся ще. Врешті електронною поштою нормально спілкуватися виходить. Та й досвід такого віртуального спілкування й навіть успішного ведення бізнесу є. Хоча особиста зустріч дуже багато важить.
Тож можна вважати, що Госдеп США визнав мене достатньо благонадійним :).
alexbard: (Default)
Вчора бухгалтерія видала мені російське пенсіонне посвідчення. Так що зможу тепер вимагати пенсію від двох держав :).
Хоча як на мене, то краще, якби була можливість врешті створити свій власний пенсійний фонд, не пов'язаний з державою.
Я зараз дивлюся на це, що поточна пенсійна система майже в усьому світі себе вичерпала, тож має з'явитися щось інше.
alexbard: (Default)
Странно...
Когда был в школе, то поскольку вел достаточно активную общественную жизнь, то к школьным праздникам относился положительно. Было просто интересно.
Правда, у нас в школе была театральная студия, в которой я занимался. Студией руководили профессиональные актеры: зам. главного режиссера нашего Харьковского театра русской драмы и его жена. И все праздники организовывались с участием тех, кто в студии занимался. Поэтому это всегда было шоу, всегда было интересно, весело и... искренне...
А сейчас у меня одни окна квартиры выходят на педагогический лицей, а другие на Народную Украинскую академию. И накануне школьных праздников начинается кошмар: с одной стороны орут динамики лицея, с другой динамики академии. И так по полдня... А еще когда выглядываю в окна и вижу незамысловатые потуги как-то "сыграть" этот торжественный момент со стороны традиционного физрука, который пытается добиться от учеников хотя бы каких-то осмысленных действий, фальшиво поющие под фонограмму школьники, и все это кажется таким наигранным, пафосным, искусственным и... ненужным...

И не пойму, то ли это я просто тогда так все позитивно воспринимал, то ли наша школа действительно настолько загнила, что ничего хорошего не ждешь от нее. То ли это просто отголоски стабильного конфликта, на который я постоянно иду, когда отказываюсь платить те поборы, которые организованы в школе у детей... Кстати, если с предыдущей директрисой это все воспринималось действительно как какая-то разумная материальная помощь - и размеры и порядок взносов были соответственно организованы, то с нынешней, "Надеждой Молодых Регионов" (ага, первые действия, которые эта директриса сделала - это повесила свои грамоты от ПР в приемной) это воспринимается именно как поборы, поскольку и ремонт школе оплати, и окна оплати, и моющие средства оплати и в классе ремонт сделай... Фу! Да не зарабатываю я столько! Тут хотя бы налоги оплатить, пенсионный фонд, квартплату, интернет (ага, необходимый инструмент заработка), содержание машины (тоже рабочий инструмент), в поддержание бизнеса деньги вложить... А в школе мамочки-овуляшки, сидящие дома с детьми и не работающие, только и талдычат: "ну как же, это наши дети! им надо учиться и развиваться! мы для детей готовы на все! мы даже своей работой пожертвовали, чтобы детьми заниматься!"...
Какие школьные праздники при таких раскладах?!
Лучше взять детей с собой в путешествие и проехаться по интересным местам... за те же деньги...
alexbard: (Default)
Оба деда воевали.
Оба вернулись с войны.
Обоих уже нет в живых.
Один умер до моего рождения (рак), другой - когда мне было около года, поэтому все равно не помню.
Прадед погиб при штурме Днепра. У бабушки был его посмертный орден.
Про войну и послевоенные годы в основном слышал от бабушек, живших под Полтавой. Кстати, и про голод тоже.
Бабушка (мама моей мамы) попала в плен к немцам. Ее угнали в Германию. Работала там. Рассказывала, что по-разному было, но вобщем была в лагере для наемных рабочих, где их разные "заказчики" брали на разные работы. Рассказывала, что если их брали нормальные люди для работ - то все было хорошо, даже накормить могли. А могли взять и отморозки.
Уже когда приближались советские войска, немцы хотели расстрелять пленных. Не успели.
Назад добиралась как придется. Насмотреласьна то, что творила Красная армия в Германии и очень нелестно отзывалась о "наших".
После войны скрывала, что была в плену, чтобы в лагеря не отправили. Для того, чтобы "не светиться" сразу же вышла замуж.
Про войну говорила, что на самом деле в ней в конце концов победили немцы. Я очень удивлялся, когда она такое говорила и долго не мог понять, как такое может быть. Потом, чем больше узнавал, тем больше понимал.
Вот вкратце то, что помню я.

Чем больше узнаю о той войне, тем больше прихожу к мысли, что если народ в войне конкретно "поимели" свои же, то войну обязательно назовут Отечественной. Хотя воевали практически все страны, поэтому на самом деле война была мировой.
Хотя пусть называют отечественной те, кто хотят. Сути дела это не меняет.

Чем дальше, тем больше раздражает истерия вокруг второй мировой войны. Создается впечатление, что это праздник уже больше для тех, кто войну-то и не застал.
Кстати, с удивлением недавно узнал, что День победы сразу после войны не отмечали. Да, помнили. Но был обычным рабочим днем. Праздником, таким, как сейчас, его сделали только в 1965 году. Стоит задуматься наверное.
alexbard: (Default)
Судя по развитию событий в Украине, свержение Януковича, будет тем редким случаем совместной операции спецслужб Кремля и Вашингтона. Причем обе стороны будут действовать в рамках обоюдных договоренностей, согласованно, четко, беспощадно... И будут полностью отрицать свою причастность...
alexbard: (Default)
Несмотря на то, что мне не нравится этот город, по многим причинам, в основном я бы назвал их лично-мифологическими, но город все равно остается интересным и безумно красивым.
Но, увы, не вся красота полезна для здоровья :).
А мне предстоит жить в этом городе следующие несколько лет...

Несколько снимков, которые сделал с теплохода в среду на открытии офиса компании Fluke в России.



Смотреть дальше... )

Почему-то у меня в голове Москва упорно ассоциируется с композицией группы "Dschinghis Khan" - "Moskau".



Если честно, то наверное Чингиз-Хан даже не подозревал, что наследником его империи станет город, в котором он даже никогда не был. А ведь как ни странно, но так и есть. По крайней мере слишком многое из того, что я вижу в Москве, из того, что я помню по истории Московского царства и города Москвы, а так же СССР в целом - у меня лично ассоциируется с Монгольской империей и ее порядками, и даже больше с ее наследником - Золотой Ордой.
Даже территория процентов на 70 совпадает! :)
А когда утром в понедельник или вечером в пятницу во Внуково наблюдаешь на паспортном контроле выходцев из Таджикистана, Узбекистана, Киргизии, то невольно напрашивается мысль о новом татаро-монгольском нашествии :).

Впрочем, это просто личные впечатления и ассоциации. А Вавилон, как его ни назови, так и останется Вавилоном...
alexbard: (Default)
Вчера прочел хороший анекдот:
Мужчина, который утверждает, что место женщины на кухне, – просто не
знает, что с ней делать в спальне.

Дома

Feb. 4th, 2012 11:06 am
alexbard: (Default)
Вернулся домой.
Оказывается, это я на Север греться ездил, если судить по погоде и по температуре.
Вчера из Нижневартовска вылетал, было около -10.
Да и Ноябрьские -35 переносились гораздо легче, чем нынешние -17 в Харькове. По крайней мере, как ни странно, но ТАМ Я НЕ МЕРЗ!
alexbard: (Default)
Хорошо страдать в теплой уютной квартире.
А ты вон где-нибудь на леднике в палатке попробуй пострадать!
alexbard: (Default)
Кроме книг по теплофизике зданий начал добавлять в вишлист на Амазоне еще и книги по анализу качества электроэнергии...
Эти будут актуальными для меня в течение следующих двух лет как минимум.
Следом будут книги по диагностике механического оборудования и виброанализу... Они станут актуальными наверное уже через год.
И все так или иначе крутится вокруг тепловидения.
alexbard: (Default)
Проснулся в начале четвертого ночи - и ни в Скайпе, ни в аське - ни-ко-го! :)

November 2015

S M T W T F S
123456 7
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 09:45 pm
Powered by Dreamwidth Studios