alexbard: (Me in InfraRed)
Після поїздки додому, оскільки їхав автомобілем до Білгорода, було цікаво подивитися коротко на історію тих міст, через які проїжджав. А це, після Білгороду - Курськ, Орел, Тула, маленькі містечка Фатєж, Кроми, Мценськ, ще купа маленьких сел і селищ з дуже цікавими назвами. Така собі "російська глибинка".
Так от. Що не відкрию - майже всі ці землі до кінця 15 ст. входили до Великого Князівства Литовського і лише з часом були тим чи іншим чином приєднані Московським Князівством. Здебільшого завойовані й відбиті в Литви.
От вам і "ісконно русскіє зємлі".
alexbard: (Me in InfraRed)
Сьогодні був з дітьми в Московському зоопарку.
Чесно кажучи, не вражений зовсім.
У моєму власному рейтингу є деякі знакові речі для зоопарків. Так, наприклад, я дуже поважаю зоопарки, які мають пінгвінів. Але тут навіть це не врятувало :).
Можлиов, просто зима й більшість вольєрів зачинено, а звірі в закритих павільйонах.
Але після цих відвідин зрозумів, що Харківський зоопарк - насправді дуже непоганий. В ньому затишно навіть взимку. Хоча він і менший за розміром. Але якийсь трохи цілісніший.
Ну і звісно ж, у порівнянні з Празьким зоопарком, Берлінським зоопарком, Віденським зоопарком (тим, що в Шонбруні) - Московський якось кволо виглядає.
Тобто я очікував набагато більше, навіть зважаючи на те, що це проапгрейжений радянський зоопарк.
alexbard: (Me in InfraRed)
Щось останнім часом багато чого є записати, але це стосується работи, фірми, де я працюю, конкретних колег, багатьох з яких я щиро поважаю й люблю, навіть не дивлячись на те, що іноді в думках трохи й глузую з того, як вони поводяться.
Я не люблю Москву. Не люблю "ехвективний масковській менеджмент", від якого так само як і я потерпають мої колеги. В принципі, нічого страшного, просто звичайна дурість і зарозумілість. І нерозуміння того, що ж є справжньою ефективністю. Але, "Show must go on", отже якось робимо свою справу, сподіваючись на те, що й це мине.
Проте, мине, нікуди не дінеться. І головна фірма - все ж таки закордонна контора, де є свої традиції й підходи. А вони врешті були напрацьовані саме в пошукає тієї самої ефективністю, якою так хизуються, але не можуть опанувати "ехвективні масковські менеджери", що зарозуміло кажуть про те, що "У нас в Расії всьо па-своєму, тут нужни асобиє падходи, і за бугром етава проста нє панімают".
Авжеж, не розуміють. Бо об'єктивні законі ніхто не відміняв. І я навпаки зараз в Москві бачу лиш одне, що працюють ті самі механізми. Вони тут просто спотворені через шалену совковість і країни й економіки загалом. Коли все це врешті завалиться - а це станеться неодмінно рано чи пізно. Он  у Лівії врешті сталося. В Сирії зараз відбувається. І в Ірані теж станеться.
Лише після цього можна буде почати будувати й економіку й змагатися за ефективність. А поки що - що ж... насправді робимо те саме, але більше з прицілом на власний заробок. Врешті - це наша робота :).
Щось я трохи відволікся.
Тож до цього все це?
А до того, що написати багато чого маю й хочу, але оскільки мене читають й дехто з моїх колег, котрих дещо з моїх дописів і думок може збентежити, заніяковіти, а можливо навіть образити, хоч я цього й не хочу, то й утримуюсь.
Хоча... буду писати. Коли зрозумію, як це зробити.
alexbard: (Me in InfraRed)
Отже, трохи відійшов від шаленого листопада. Бо заїздився, якщо чесно.
Бо спочатку півтори тижні в Сан-Антоніо, потім одразу до Санкт-Петербургу, потім до Красноярську. В результаті до офісу я потрапив лише через три тижні :).

Власне, що я там робив у Сан-Антоніо?

Мені випала нагода пройти тренінг з термографії 1 рівня. З одного боку, давно вже хотів почати "формалізувати" свої професійні навички, з іншого боку, дуже хотів подивитися, як подібні тренінги в США відбуваються, зважаючи на те, що тепловізійні технології зараз в основному сунуть саме звідти й саме в США найрозвиненіші застосування термографії. А тут ще на роботі американські колеги дуже наполегливо запропонували мені пройти цей тренінг. Настільки наполегливо, що він відбувся навіть після того, як мій місцевий московський менеджмент прийняв однозначне рішення про те, що зсунути час проведення тренінгу на наступний рік - це найкраща нагода скоротити видатки в межах загальносвітової кампанії зі скорочення видатків у межах нашої компанії по всьому світі.

Тренінг проводила компанія Snell Infrared, яка спеціалізується саме на навчанні з термографії. З цією компанією в моєї фірми дуже тісні стосунки, які з одного боку склалися історично, а з іншого боку, Snell Infrared як на мене дуже добре вміють проводити такі навчання й дійсно мають дуже суттєвий досвід в тепловізії.Дивитися далі... )
alexbard: (Default)
Оригинал взят у [livejournal.com profile] alexbard в Трохи про пам'ять

Ніколи не писав на цю тему.
Але варто коли-небудь підбити деякі підсумки. Як із спогадів моїх старших родичів, так і з власних спостережень.
Отже, щодо Голодомору.
Вперше про Голод я почав чути вже на прикінці 80-х. Хоча в принципі в сім'ї завжди був своєрідний культ хлібу. Більше від мами, бо батько спокійніше ставився. Лише пізніше я зрозумів, чому.
І бабуся по маминій лініії, й по батьківській лінії, обидві завжди вчили, що хліб - це святиня. Навіть не голова всьому, а саме святиня. Що хліб завжди треба доїдати, і навіть крихти викидати зі столу - то великий гріх. Краще вже зібрати й пташок ним нагодувати. Але ніколи до сміття. Навіть коли різали - то крихти на дошці збирали й доїдали. Все, що черствіло або не могли з'їсти - йшло на сухарі. Сухарі мені завжди подобалися.
На мої запитання, чому так - мені завжди відповідали, що в нас добре, бо є хліб на столі, але так було не завжди і були часи, коли сильно голодали. І мама теж казала, що я щасливий, бо не знаю голоду. Я питав, че це під час війни, бо дивувався, бо мама народилася за три роки по війні. Мама просто казала, що в них була сім'я велика (8 дітей), тому просто їжі завжди було обмаль. На цьому зазвичай розмови закінчувалися.
Ще я знав, що у мене мало бути не четверо бабусь і дідусів, а семеро, але про тих, кого не було, казали, що померли ще до війни. Казали, що похворіли, бо часи тяжкі були. І мама була старшою в сім'ї через те, що перша дитина моєї бабусі, мамин старший брат, котрого вона народила за рік після війни, помер у дуже ранньому віці, не доживши й до року.
Вже пізніше, десь на початку 90-х, коли стало більше інформації, й мої бабусі почали потихеньку розповідати, я почав більш детально розпитувати.
Тож дізнався наступне.
Мій прадід по материнській лінії, жив у селі Патлаївка біля Кротенок, поряд із Полтавою, в селі його називали "дід Заєць", бо Зайченки були, а мене завжди, коли приїздив до села, то коли йшов із мамою по вулиці, то старі люди зустрічали словами "О! Зайцівські йдуть". Прадід був звичайним селянином. Хазяйство було невелике: дерев'яна хата на дві кімнати, сім дітей, корова й кінь. 1932 року його розкулачили. Просто прийшли, забрали мовчки його, забрали корову, коня, забрали все зерно, що було. Прадіда відправили на Біломорканал.
Діти залишилися. До речі, чомусь ніхто нічого не розповідав про прабабку, треба буде розпитати.
Одна із бабусь розповідала, що урожай був малий, але дожили б до весни й було б що посадити, хоча й було б важко. До речі, про насіння казали, що його ніколи не пускали на їжу, навіть у роки, коли був поганий урожай, бо знали, що все одно треба чимось сіяти, бо інакше й потім не буде. Коли прийшли люди зі зброєю, то позабирали геть усе, навіть сіно для худоби, а потім повимітали все з хати, щоб жодної зернини не залишилося. Казали, що після цього більше ніколи так в хаті чисто не було.
Потім просто не було що їсти. Розповідали, що повиїдали траву, так що земля була голою, аж потріскалался, повиловили всіх голубів і горобців. А ще вночі ходили збирати колоски, незважаючи на те, що було дуже страшно й могли просто засудити до розстрілу (вже тоді діяв закон "про п'ять колосків"). Але все одно їжі не вистачало й всі були дуже слабкі.
Прадід повернувся з Біломорканалу просто дивом, бо через вісім місяців після того, як його відправили туди, в таборі, де він був, була ревізія й один із перевіряючих випадково запитав мого прадіда, за що він у таборі. Той просто відповів, що не знає, бо дійсно не знав. Це здивувало перевіряючого й той підняв справу. Виявилося, що в справі не було ані статті, ані вироку, просто "засуджений такий-то", а перевіряючий виявився просто чесною людиною, тож підняв питання про звільнення. Тож за 10 місяців після арешту прадід повернувся. Але вже троє з семи дітей померли. Не безпосередньо від голоду, а через звичайні застудні хвороби, які прийшли і яких просто не пережили через слабкість. Але слабі були саме через голод, тож це теж жертви голодомору.
Потім, після повернення батька до сім'ї, дорослі десь влаштувалися працювати і з харчами стало полегше. Потім була війна, було теж страшно, але якось легше.
Бабусю мою забрали до Німеччини на роботи. Інши залишилися в селі.
Бабуся одразу після повернення вийшла заміж, щоб ніхто не дізнався, що вона була в полоні.
Після війни був ще один голод, вже не такий страшний, але люди теж були слабкі, й саме 1947 року померла перша дитина в моєї бабусі.
Незважаючи на те, що ніколи мої родичі з під Полтави не цікавилися особливо політикою й доволі спокійно ставилися до СРСР в цілому (принаймні на побутовому рівні особливо намагалися не звертати уваги), але коли вже почала заходити мова про Голод, то завжди казали, що це було знищення саме українців. Але я ще тоді якось не питав, чому саме так, а зараз уже просто не лишилося, кому розповідати, бо бабуся, яка могла це більш детально розповісти, померла ще 1996 року, а я ще просто тоді далеко не про все здогадувався розпитувати.
По батьківській лінії все було легше, бо прадід був якимось дрібним охоронцем в НКВС, тому принаймні отримував пайок на сім'ю, частину якого ще й в село родичам відправляв. Дід мій (батьків батько) був не рідним сином, його усиновили, тому теж він легше пережив ті часи. Але цього діда я вже не знав, бо він помер до мого народження від раку. Бабуся по батьківській лінії була звичайна швачка на Тіняковці (швацька фабрика ім. Тінякова в Харкові), і для неї Сталін був вождем не зважаючи навіть на те, що її батько (мій прадід) загинув саме під час форсування Дніпра коли звільняли Київ. Але й ця бабуся померла доволі рано, 1987 року, тоді мені було ще 9 років, то я ще просто не переймався такими питаннями.
Лише років 10 тому в мене почала складатися остаточна картинка з того, які звичаї були в сім'ї й чому.
Це й відношення до хлібу, як до святині. А ще я вже коли став дорослим, звернув увагу на таку річ, що у всіх родичів завжди на свята намагалися, щоб на столі було багато їжі. Причому були родичі, що любили й випити, й горілки теж було багато, але чомусь свято завжди було пов'язано в першу чергу із тим, що треба наїстися, і навіть не просто наїстися, а нажертися до несхочу. Складається таке враження, що той голод пустив якісь глибокі коріння в мізках принаймні ще двох поколінь тих, хто безпосередньо його й не переживав.
З огляду на те, що мені розповідали, й що потім читав, мені болить, коли хтось починає розповідати, що голод був всюди, що був поганий врожай, що від голоду мерли всюди, а особливо, що геноциду не було...
Так, мерли. Але й під час Громадянської війни мерли від голоду. Але чомусь пам'ятають саме 1932-33 роки й 1947 рік. І виділяють саме їх.
Більше того, врожай був і його б вистачило, вистачило б навіть "продналог" віддати, бо прийшли вже після збирання "продналогу". Тож голод був штучний і цілеспрямований...
А тому - треба пам'ятати. А хто не знає - треба розповідати, щоб не було більше такого.


alexbard: (Default)
Авжеж, "в москалі забрали", тож так і пишу. :)
Сьогодні на роботі почулося між колегами. Анекдотик.
Сидить сумний чоловік і каже:
- От вже життя обридло мені, що якось з ним покінчити треба. Чи поїхати на село й спитися, чи до Москви на роботу...
alexbard: (Default)
От цікаво, чому це в інтернеті такий культ понеділка й культ п'ятниці? Тобто, якщо понеділок - то обов'язково "Ой, знов цей понеділок", або "Ой, знов на роботу". А якщо п'ятниця - то "П'ятниця-розбратниця", купа пива тощо?
Останнім часом іноді починає дратувати.
Не можу сказати, щоб я був такий уже щасливий, що в понеділок на роботу, але й трагедії в цьому не вбачаю. Бо в понеділок можна почати щось нове. До п'ятниці над цим працювати. І в п'ятницю завершити робочий цикл, щоб в суботу просто спочивати. А наступного понеділка можна вже подивитися, що ж вийшло з того, що робив минулого тижня. І це цікаво. Хоча й не легко.
Тож і за понеділок, і за п'ятницю. А головне - за суботу й неділю, коли можна відволіктися від метушні й просто поміркувати.
alexbard: (Default)
Сьогодні дружина розповіла, що в її подруги в доньки в школі (10 років) ввели третю обов'язкову мову: китайську.
От тут і пригадав допис свого френда <lj user="je-suis-la-vie"> про те, що якщо не хочете вчити українську, то доведеться вчити китайську...

От уже й справджується...

Тому своїх дітей намагаюся привчати до англійської й української.
Якщо треба, то й китайську вивчать. Але то вже буде інше навчання і з інших позицій.
alexbard: (Default)
Коли вилітав з Єкатеринбургу, то зателефонував до служби таксі, з якою є угода в моєї фірми. Проте, там одразу відповіли, що вільної машини може не бути. Я попрохав, щоб принаймні повідомили, коли прилечу, на що очікувати. Добре, що одразу попередили, що не гарантують машину.
Тож коли прилетів до Домодєдова, зателефонував - виявилося, що машин немає.
Отримав багаж, вийшов. Мене одразу "прийняли" "бомбіли". Пішов до стійки замовлення таксі. Там теж сказали, що вільних машин немає.
На мене одразу накинулися місцеві "бомбіли" з пропозиціями своїх послуг: "Паєхалі, в очєрєді стаять нє будєшь, бистро давєзьом".
Я їх теж неввічливо проігнорував. Навздогін почув вигуки "О! Нємой пашол" у супроводі традиційних висловів російською мовою, коли хтось висловлює своє глибоке обурення :).
От цікаво, як вони сподіваються отримати нормальних клієнтів, коли в них таке ставлення до споживача? До того ж всюди по аеропорті розвішані плакати з закликами не користуватися послугами "приватних таксистів".
Вийшов з аеропорту, пішов, сів до Аероекспресу. Вже з потягу замовив таксі від Павелецького вокзалу. Звідти вже машини були в наявності.
Коли зустрівся з таксистом біля вокзалу - ми трохи розминулися, то спитав його про "пробки", через які не було машин в Домодєдово. Він сказав, що щойно приїхав з Домодєдово, а там зараз просто немає машин. Ну а дівчата-диспетчери мають щось пояснити, щоб не викликати обурення. Проте як на мене пояснення, що немає вільних машин - цілком нормальне.
Доїхали за годину додому. Одинадцята ночі - а в Москві в п'ятницю ще не всюди пробки розсосалися. Особливо на виїзді з міста. Шалене місто. Й шалений день - п'ятниця.
До речі, вартість поїздки на таксі для моєї компанії складе близько 900 рублів, що зважаючи на загальну відстань, яку доводиться проїхати - більше 30 км - цілком нормальна ціна.
Тож не таке вже дороге московське таксі, якщо користуватися послугами нормальних перевізників. Одна проблема, знайти таких буває важкувати.
А "бомбіл" треба виживати з ринку як клас. Простим способом: голосувати грошима. Тобто принципово не користуватися їхніми послугами. Зараз на вокзалах і в аеропортах часто можна зустріти об'яви з рекламою служб таксі або навіть диспетчерські стійки. Досвід показує, що там навіть за найневідповідальніших перевізників ризик набагато менший, ніж з "бомбілами".
Хоча, з іншого боку, мені прикро спостерігати, що в Росії майже немає малого бізнесу. І ставлення до "ІП" - як за радянських часів до спекулянтів. Хоча багато хто, працюючи десь, і має зареєстроване на себе "ІП" з якимось невеличким обертом. Отака амбівалентність :).
Проте, з таксі я поки що не спостерігаю нормальних дрібних приватних перевізників. І це погано насправді. Навіть не зважаючи на те, що я в цьому дописі сам закликаю "знищити" саме приватних перевізників. Але тут саме та сфера, де має бути державне регулювання. Хоча, нажаль, тут теж, якщо держава кудись втручається - то краще б вона цього не робила :).
alexbard: (Default)
Три рази до одного й того ж міста за останні півроку - це багато.
Не тому, що мені не подобається. Просто за статистикою зважаючи на територію, якою доведеться опікуватися - це справді багато.
Цього разу семінар пройшов теж на мій погляд вдало. А людей прийшло навіть більше, ніж в Санкт-Петербурзі. Хоча теми я обрав "не прохідні" - нічого про тепловізори. Лише про якість електроенергії й діагностування приводів з частотними перетворювачами. Хоча й згадував тепловізорі, бо воно все насправді пов'язане.
І в Челябінську й у Єкатеринбурзі питав наших дистриб'юторів: як справи, що коїться, які спостереження. Всі в один голос казали, що якась прірва й бізнес не росте, а падає. Й вересень якийсь на диво тихий і "пустий".
В Москві все блищить, крутиться купа грошей, а в регіонах явно відчувається наближення кризи. І не знаю, кому і як пояснити, що часи шаленого нафтового буму, який був ще кілька років тому - вже пройшли.
За розумної політики ті гроші, що тоді було отримано, та навіть ті, що отримують зараз - можна було б використати для модернізації країни й шаленого ривку. Хоча... врешті деякі не найбільші штати в США мають бюджет, що дорівнює бюджету Росії. Тому насправді не так уже й багато тих грошей.
Сумно. Бо Єкатеринбург мені якось трошки запав. Хоча місто теж не без проблем.
Можливо, просто вдалося зав'язати з людьми гарні стосунки.
А готель, до речі, в Єкатеринбурзі був найкращий. Недешевий. Але в Росії здається взагалі немає нормальних дешевих готелів. Тож якщо є гроші й хочеться гарного сервісу, стильного й затишного готелю з гарною панорамою на місто - то в Єкатеринбурзі можу відверто порадити Онєгін (www.hotelonegin.com). В принципі як на середні ціни по місту для 4-зіркових готелів - нормальні ціни. І якість цілком відповідає ціні.
alexbard: (Default)
До Челябінська зважаючи на різницю в часі дістався вже вночі. Вийшов до зали аеропорту - й одразу потрапив до обійм місцевих таксистів, які почали пропонувати свої послуги. Я їх неввічливо проігнорував, оскільки пам'ятаю свій негативний досвід в Омську. Дочекався багажу, підійшов до стійки виклику таксі, замовив... і мені дістався один з тих, що так налетіли на прибулих.
Він пожартував, що все одно до нього повернувся. Потім спитав, чому так неввічливо з таксистами поводжуся. Я йому пояснив, що вже кілька разів було, що наривався на надмірні ціни, тому принципово намагаюся уникати таксистів, що стоять на виході й щось пропонують. Краще вже через диспетчера замовити, навіть якщо це буду все одно дорого, принаймні з бугалтерією простіше розмовляти й звітувати, бо тоді в них до мене претензій немає.
Він теж поскаржився, що кілька таких "бомбіл" і серед їхньої братії є, тому й іншим через таких дістається.
Врешті довіз, я розплатився. Квитанцію мені видала ще диспетчерка.
Коли їхали - дивився навкруги. Місто справило важке враження. Дуже нагадало Запоріжжя. Особливо коли повз металургійний комбінат проїжджали і я відчув знайомі запахи. Спитав таксиста, які є ще підприємства окрім металургійного заводу. Їх тут виявилося багато.
Поселився в готелі. Готель за словами таксиста - один з гарних готелів у місті. Парк-Сіті. В принципі звичайні чотири зірки. Що здивувало - так це розмір кімнат.
Я вже давно звик до невеликих готельних кімнат. А оскільки зазвичай їжджу у справах, то найважливіше, щоб в готелі було ліжко з гарним матрасом, щоб нормально спати можна було, душ, стіл для роботи, стілець і зручно розташовані розетки. Тому такі великі номери, як були тут - відверто вразили. Якось на мій погляд здалися просто непотрібною розкішшю. Ще й дівчина від партнерів, яка бронювала номер, чомусь забронювала на мене... два номери на одну добу, а не один на дві. Сувора дівчина :).
Тому наступного дня перед семінаром довелося перебратися до іншого номеру, дорожчого й... ще більшого. З величезною ванною кімнатою, яка б сама по собі могла потягнути на цілий невеличкий готельний номер, та з величезною ванною, більше схожою на басейн. Я звик до своєї ванної, яку встановив вдома у Харкові під час ремонту - вона вже мені здавалася майже басейном - діти просто в ній плавали. А тут - моя домашня здалася маленькою.
Отже, я так і не зрозумів, навіщо мені такий великий номер. Проте, ціна цілком прийнятна для моєї фірми, тому й таке піде.
Семінар пройшов на диво жваво. Незважаючи на те, що реєстрацій було набагато менше, ніж хотілося, людей врешті прийшло майже стільки, скільки й у Санкт-Петербурзі. Слухачі реагували, задавали питання, а значить, таки слухали.
Хоча й міг би зробити краще.
Але це дивно. Завжди можна зробити краще. Але чомусь ті семінари, або роботу, які для себе оцінюєш як саме те, що й хотів зробити - часто не сприймаються іншими. І навпаки, те, що вважаєш за "стратку" - чомусь відзначають як щось надзвичайне. Прямо як у моєї дружини з приготуванням їжі: коли вона каже, що в неї щось не вийшло - то можна очікувати, що це буде дуже смачним :).
Ввечері директор компанії-дистриб'ютора провів прогулятися по Челябінську. Цікаво, що саме місто справило дуже гнітюче враження. Я б навіть сказав, що воно мене прибило так само, як колись Запоріжжя прибило <lj user="wlodek">а. Але люди приймали мене дуже приязно. І під час зустрічей наступного дня не помітив я чогось незвичайного. Тобто насправді так і не зрозумів, звідки пішло це інтернетрівське "Чєлябінскіє мужикі настолько сурови...". Не бачив тих суворих мужиків.
Ті, з ким спілкувався, дуже завзято розповідали про навколишню природу, про Уральські гори й гарні місця, де можна відпочити. При цьому самі ж казали, що в місті жити важко, бо кількість важкої промисловості дається взнаки.
Коли спитав, а чому й звідки пішло те гасло про "челябінських мужиків" - лише сумно посміхнулися, й сказали, що це прилипло тепер і від цієї сумнівної слави вже не здихатися. А розкрутила все це "Наша Раша". Воно може й смішно, але самим челябінцям не до сміху. Бо створює спотворений імідж.
Отаке знайомство з Челябінськом. Щодо роботи - там є де й над чим працювати. Тому думаю, що буду ще в цьому місті.
Може влітку вдасться виїхати з "суворими челябінськими мужиками" на їхні нахвалені озера :).
alexbard: (Default)
Хоча я вже й бував тут, але якось по-іншому. З обмеженими фінансами, більш залежний. Частково з незрозумілою метою.
Зараз хоча й теж було обмаль часу й не було вже сил після семінару ані на екскурсії, ані на щось інше - все одно якісь враження отримав.
Місто все ж таки сподобалося. Можна казати про якийсь особливий дух міста. Може в мене вже розвинулася трохи емпатія, але я якось складаю особисте враження по тим почуттям, які в мене виникають. А виникають вони з якихось незрозумілих причин, незважаючи на погоду, але дуже залежать від того, які стосунки я спостерігаю між людьми. А також через купу дрібниць, які підсвідомо відзначуєш, але не завжди одразу помічаєш.
Санкт-Петербург - все одно чомусь складає враження європейського міста. Навіть попри радянські назви, попри суто російські способи вирішення питань.
Цього разу, коли після семінару я вийшов прогулятися кількома кварталами навколо готелю - дійшов до Фонтанки, пройшовся нею, повернувся, чомусь до голови запала думка, що цар Петро I, коли закладав місто, говорячи сучасною мовою, запустив шалений, божевільний проект, що мав би наблизити Московське царство до Європи і врешті вивести його туди. Одним він знехтував. Або може просто не розумів своїм московитським розумом. В Європі просто інші суспільні стосунки. А Петро I намагався насильницьким чином намагався, щоб всі робили "як в Європі", але при цьому не змінивши суті самої держави. А суть та - Ординська.
Проте, проект частково вийшов. Йому вдалося створити одне таке місто, яке виглядає дуже по-європейськи.
До речі, чомусь і з людьми приємніше спілкуватися було. Вони якісь м'якші.
Що вразило на вулицях (йшов Московським проспектом, потім завернув біля Технологічного інституту на вулицю 1-у Красноармійську, потім біля собору повернув дійшов до Фонтанки, знову до Московського проспекту й назад) - так це кількість різних ресторанчиків, кафешек, їдалень. Таке враження, наче не в Росії. Бо одна з відмінностей, яка мені тут в очи кинулася - це нестача нормальних недорогих закладів харчування. Звик уже в Україні, що завжди можна знайти де недорого поїсти.
До речі, в цьому сенсі Санкт-Петербург теж приємно вразив. Хотів знайти якусь просту їдальню, щоб повечеряти, бо був сам ну й... чесно кажучи по наявності таких закладів теж складаю своє враження про місто. Тож знайшов їдальню буквально через дорогу. Вийшло недорого доволі пристойно поїсти. Мені в Москві навіть в найгірших ґенделиках не вдавалося поїсти менше ніж на 350 рублів. А тут на 200 рублів поїв :).
Потім наступного дня була одна зустріч. Я трохи зніяковів від того, з якою "великою людиною" довелося зустрітися. "Великою" в сенсі своєї сфери діяльності :). Зустріч пройшла доволі позитивно. Треба далі працювати.
Отакі враження від міста.
Потім був переліт до Челябінська. Але про це далі.
alexbard: (Default)
Залишився шалений тиждень. Попереду ще кілька. В принципі найнасиченіша пора року - це осінь. Найбільше треба робити. І жати й сіяти водночас.
Цього тижня був вояж Санкт-Петербург-Челябінськ-Єкатеринбург. І він закінчився. Закінчився вдало.
Отримав навіть позитивні відгуки від учасників семінарів, які проводив, а це немало.
Далі по містам коротенькі враження.
alexbard: (Default)
Помітив одну цікаву річ. Чи то може тому, що коло моїх більш-менш близьких знайомих в Росії обмежується простими людьми, чи то через те, що в Україні в нас клімат трохи інший.
Але.
Вже принаймні двічі, коли був у гостях, чув скарги на "етіх проклятих спєкулянтов".
Вперше - коли був у свого шкільного френда, від його дружини - працівниці Білгородської філармонії. Я спитав, а чому не назвати це нормальним бізнесом? Наприклад, ти знаєш, де роблять гарні пиріжки, і знаєш, де вони потрібні. Пішов, купив пиріжки там, де їх роблять, привіз і продав там, де вони потрібні. У відповідь почув, що нормальний бізнес це був би, коли б ти сам ті пиріжки випік і продавав те, що сам виробив. На що я відповів, що якщо я гарно вмію пекти пиріжки, то зазвичай або немає часу, або не вмію добре продавати.
Вдруге - минулої суботи, коли відвідував свого дядька, колишнього військового, коли він згадував про те, що колись були в Москві дешеві ринки, доки їх не "прикрили", звідки "спекулянти" возили все до Краснознам'янська в Підмосков'я й продавали втричі дорожче. А тепер ті оптові ринки закрили, з'явилися оптові торгівельні центри, які вроздріб не торгують, але ті ж самі "спекулянти" все також возять й продають "втричі дорожче".
Може це мені так втрапило, але чомусь склалося враження, що дрібний бізнес в Росії не дуже люблять. Це - саме ті "кляті спекулянти". А от коли працюєш в якійсь великій конторі - то це нормальна робота.
Цікаво, що б хтось сказав, якби я розповів, скільки реально коштують комплектуючі тих приладів, які виробляє фірма, де я зараз працюю. От кого б вони точно назвали спекулянтами, бо якщо подивитися на структуру продажу - в окремих випадках до 45-50 відсотків роздрібної вартості - то заробок дистриб'юторів.
Причина - на мій погляд саме в тому, що тут саме та омріяна багатьма галасувальниками за ПР "стабільність". І відносно великі контори. А ще доволі значна частка державного сектору. Під державним сектором можна мати на увазі навіть хоч і приватизовані, але природні монополії. Вони начебто в приватній власності, але якось настільки з російською державою зрослися, що іноді важко виділити, де що є.
В Україні чомусь здається, що хоча й кажуть багато хто про своїх базарних родичів, що "та шо то за работа", але ставляться з більшою повагою, бо "прєдпріятіє развалілось, і прішлось ідті на базар зарабативать".
Тож шануймо наших українських чесних спекулянтів! :)
alexbard: (Default)

Москва, як і вся Росія, це місто з сильними контрастами. Поряд можна зустріти як вилизані вулички, з майже крашеною травою (її звісно ж не красять, а просто культурну газонну травичку висаджують), так і повністю розбиті нетрі.
В ззовні розбитих вагонах електрички всередині може бути доволі пристойно. А нові потяги мають дизайн середини п'ятдесятих.
І в тих самих вагонах, навіть коли стоять дощаті сидіння без м'якої обивки, можна зустріти електронне табло. А можна й не зустріти.
На вулицях поряд як наддорогі машини, так і вбиті наглухо "жигулі".
Та й взагалі зустрічаються поряд такі речі, які не зовсім одне з одним поєднуються.
Як от наприклад:

2012-08-11-035

Поряд з написом "Воєнторг" - вітрина з жіночою білизною. Еротичною.
Я взагалі сподіваюся, що в тому невеличкому закапелочку, що залишився Воєнторгу, таки справді він, а магазин жіночої еротичної білизни просто поряд. Хоча хто зна. Якщо вже в головному храмі країни звичайний бізнес із торгівлі перетворюється на "обмін товару на гроші", то Воєнторг просто святий.

А ось іще знімок.


Дивитися ще... )


alexbard: (Default)
Схоже, що після Фукусіми та старань "зелених" врешті найближчими роками світова економіка буде таки переключатися на газ. А це значить, що він ще подорожчає.
Що ж... це консервує стан речей в Росії ще на деякий час.
А от в Україні все може й пришвидшити.
alexbard: (Default)

Хоча я доволі довго й позиціонував себе як російськомовного українця, але події, що зараз відбуваються в Україні з прийняттям мовних законів і мене змушують визначитися із своєю позицією.
Тож вирішив і я свій блог надалі вести українською.

Так, у побуті я розмовляю російською, бо батьки розмовляли російською. Хоча дідусі й бабусі - українською. Тому добре володію обома мовами. Й відверто радий, що донедавна були умови для формування людей-білінгвів. До речі, це гарна перевага у сучасному світі.
Мама перейшла на російську, коли вступила до Харківського державного університету. Бо університет тоді був російськомовний. Як вона розповідала - для неї, дівчинки з Полтави, було доволі важко пристосуватися до нового середовища, було важко вчитися, бо фактично доводилося ще й на російську переходити...

Таки травма у неї від того переходу залишилася на все життя.

Російську в Україні нема чого захищати. Вона й так непогано себе почуває. І не треба слухати Азарових і Табачників, що твердять, що начебто комусь в Україні забороняють розмовляти російською. Брехня. Це я як російськомовний українець можу відверто сказати.

А от українська, як би це дивно не було, потребує особливого захисту. Так, саме в Україні. Бо де ж іще можна створити нормальні умови для існування цієї мови?

Зараз я опинився в Москві. До речі, не в останню чергу саме через ту політику, що провадять Азарови й решта, але не тільки щодо мов, а й до власних громадян, які хочуть бути незалежними й власними силами вибудовувати свій добробут.
Сподіваюся, лише на обмежений термін.

Тому очікуйте далі. Нотатки зі столиці Золотої Орди :). Теж не ображайтеся, для кого Москва - "мать городов русскіх", бо вона мені справді дуже Золоту Орду нагадує. І зовні і багатьма порядками, багато з яких нажаль наші теперішні керманичі хочуть і в Україні завести. Нажаль, не без успіху.

До моїх російськомовних френдів прохання не ображатися й не сприймати цей реверанс як камень у свій бік. Тут у нас в Україні зараз свої розбори. Тому кому цікаво - ласкаво прошу. Коментувати можете будь-якою мовою. Відповідати я буду в своєму ЖЖ українською. У ваших ЖЖ - намагатимуся вашою мовою, з огляду на те, які мови сам знаю. Можу російською (росіянам), можу англійською (якщо хтось хоче). Можу спробувати французькою й німецькою, але то буде вже трохи виверт і навряд чи вам сподобається.

November 2015

S M T W T F S
123456 7
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 25th, 2017 11:32 am
Powered by Dreamwidth Studios